У Запорізькому національному університеті для студенток перших-п'ятих курсів відкрили Академію шляхетності. На заняттях з такою незвичною назвою дівчат навчатимуть премудростям сучасних народних традицій та українській кулінарії. Також вони вивчатимуть національне декорування житлових приміщень, виготовлення писанок і навіть українське народне право.

Перший своєрідний випускний іспит шляхетних дівиць заплановано на травень наступного року. Академію вирішили організувати на честь 100-річного ювілею відкриття в третьому корпусі університету жіночої гімназії в 1911 році.

Джерело: Українська правда
Світлина katerok88.livejournal.com

На гірськолижному курорті «Буковель» в Івано-Франківській області спекли до дня Святого Миколая пряник «Миколайчик» вагою 112,05 кг.

Всього для приготування пряника було використано 18 кг цукру, по 10 кг яєць і маргарину, 0,75 кг меду, 2 кг кориці, 30 кг борошна, 20 кг повидла та 15 кг глазурі.

Окрім цього, 19 грудня на «Буковелі" розпочався новий національний проект «20 рекордів України в „Буковелі“ до 20-ї річниці незалежності України», які будуть засвідчені очевидцями в спеціально створеній "Книзі рекордів ТК «Буковель».

Також на курорті була запалено найвищу різдвяну свічу з натурального воску, її висота становила 2,12 м. Нагадаємо, що торік 19-20 грудня курорт «Буковель» проводив фестиваль борщу.

Джерело: zaxid.net

Над містерією народження Ісуса Христа, втіленою у кераміці й бурштині, майстри працювали впродовж року. Про це повідомив заступник голови Рівненської ОДА Олексій Губанов.

«Ідея вертепу не нова, власне, її використовували ще у ХІІІ столітті, однак Бурштиновий вертеп зробили вперше. Для цього використовували сонячний камінь, який видобули у Володимирецькому районі. Над композицією працювали керамісти з Києва — родина Козаків»,- сказав О.Губанов.

«Унікальний вертеп став частиною експозиції Музею бурштину, який у Рівному відкрили до Дня незалежності. За задумом вже наступного року він має стати палацом бурштину. Нині тривають перемовини з майстрами, які працюють із сонячним каменем, щоб їхні роботи поповнювали експозицію, – розповів Олексій Губанов. – Адже здебільшого авторські вироби потрапляють у приватні колекції, залишаючись невідомими для краян».

Джерело: zaxid.net

Забави, дитячий галас, запах гарячого вина, кориці і свіжої випічки, колядки і сувеніри – все це можна відчути, побачити і почути на Різдвяних ярмарках, незмінному атрибуті новорічних свят.

Часто такі ярмарки бувають благодійними, і кошти, зібрані від продажу сувенірів, направляють в лікарні, дитячі будинки та інтернати.

Доброчинне Різдво 

Різдвяні ярмарки – це чудова нагода потурбуватися про сиріт і малозабезпечених людей, зазначає Вікторія Тіссо, один із організаторів благодійного різдвяного ярмарку в Києві.

Вісімнадцятий рік поспіль Міжнародний жіночий клуб Києва проводить святковий ярмарок, до якого залучають посольства та іноземні представництва. Цього року організатори зібрали мільйон триста тисяч гривень.

«Ці гроші підуть на благодійні цілі, як гранти. Кожен рік неприбуткові організації – лікарні, асоціації, дитячі будинки беруть участь у конкурсі на одержання цих коштів. Переможців визначає наша комісія. Потім протягом року два експерти інспектують, якщо щось не так, є розкрадання, ми відкликаємо нашу допомогу», — розповіла Вікторія Тіссо.

А от організатори різдвяного ярмарку в музеї Івана Гончара поставили собі за мету створити образ українського різдвяного подарунку і популяризувати творчість українських народних майстрів. Ярмарок триватиме з 16 по 26 грудня, і всі бажаючі можуть придбати вироби ткацтва і гончарства, дідухи, продукти для куті та народні ляльки – все у новорічно-різдвяному колориті, каже співорганізатор ярмарку Катерина Качур.

«Для майстра це коштує 20 гривень в день — дуже символічна ціна. Нашою метою було почати створювати такі ярмарки, які проходять в Європі. Але, щоб це була наша українська продукція, і продавалася б вона з прекрасним святковим настроєм».

Різдвяні ярмарки в Польщі…

Відвідання ярмарку перед святами – це для поляків уже багаторічна традиція. Всупереч песимістичним прогнозам, цього року пересічна польська сім’я на витрати, пов’язані з Різдвяними святами, витратить приблизно 1800 злотих (тобто 450 євро). Економісти кажуть, що загалом у передріздвяний період поляки залишать у магазинах приблизно 20 мільярдів злотих (5 мільярдів євро), причому половина цієї суми буде призначена на подарунки, повідомляє кореспондент Радіо Свобода у Варшаві.

Дехто, правда, жалкує, що великі торгові мережі, де зазвичай скуповуються до свят, фактично знищили традиційні різдвяні ярмарки з їхньою особливою святковою атмосферою. Однак все ж ця традиція існує. Знамениті ярмарки на Різдво проходять у Варшаві, Кракові, Познані та інших польських містах.

Наприклад, у столиці Польщі різдвяний ярмарок відкрився 20 листопада 2010 року і триватиме до 2 січня 2011. На ярмарку працює 59 хатинок, які торгують різноманітними сувенірами (ялинковими прикрасами, календарями, листівками, біжутерією, виробами з кераміки, дерева, вовни, скла), а також встановлено 4 великі діжки з глінтвейном.

На таких ярмарках у Польщі можна не лише накупити подарунків чи сувенірів, але й почастуватися традиційними стравами. Тут продають гарячий глінтвейн і пиво, смажений сир, цукрові глазуровані яблука, фрукти у шоколаді, смажені на грилі ковбаски. Також відвідувачі можуть подивитися на роботу різних майстрів (різьблення по дереву, виготовлення свічок). Крім смачної їжі та покупок, на ярмарку також можна взяти участь у різноманітних розвагах.

Свято Різдва поляки люблять відзначати з розмахом. Тож, як і кожного року, передсвятковий сезон – справжні жнива у торгівлі. Задовго до Різдва польські продавці мобілізують усі свої можливості, аби притягнути якнайбільше покупців. Комерціалізація свята особливо відчутна у великих торгових мережах, де ялинки й новорічні прикраси з’являються вже в листопаді.

Цього року польська преса повідомляла про конфлікт групи споживачів із однією такою мережею. Покупці обурювалися тим, що торгівля задля більшого зиску нівелює традиційні польські звичаї.

…і в Україні

В українській народній традиції окремих Різдвяних ярмарків не проводили, зазначає етнограф Олексій Доля. Влаштовували пишні ярмарки – з танцями, музиками і жвавою торгівлею – переважно на храмові свята. А щодо традицій обдаровувати сиріт і незаможних перед Різдвом та іншими великими святами, то такий звичай був дуже поширеним в українських селах, — говорить етнограф.

Ярмарок на Мамаєвій Слободі у Києві

«Перед великими святами заможні люди обов’язково роздавали продукти. Коли я був в експедиції на Полтавщині, дізнався про чоловіка на прізвище Ємець. Він походив із чумацького старовинного відомого роду. Він був дуже заможний: величезна пасіка, великий сад. Перед Різдвом він сам, уже старший чоловік, обходив хати. Де яка вдова, де яка бідна родина — усім розносив подарунки, давав і мед, і інші продукти, і навіть дрова на опалення».

А от у містах західної України, ближчих до європейських традицій, різдвяні ярмарки все ж влаштовували. Наприклад, у Львові такі ярмарки відбувалися до 1939 року. На ці дійства з’їжджалися купці з різних країн, оскільки знали, що напередодні Різдва люди більш щедрі. Найбільшою популярністю на ярмарку користувалась львівська випічка, зокрема пампухи та солодкі «миколайчики» для дітей. Тепер, уже другий рік поспіль, міська влада намагається відродити стару традицію проведення Різдвяних ярмарків, розповідає львівська кореспондентка Радіо Свобода.

Цьогоріч на площі, де розташований ярмарок, встановлені 64 дерев’яні будиночки, усі вони освітлені й акуратні. Тут продають сувеніри, різдвяні подарунки, солодощі, каву, чай, гаряче вино, вареники. Є чимало виробів львівських художників.

Виконавчий комітет мерії зобов’язав організаторів товариства «Львівські ярмарки» продавати продукцію лише львівських виробників. Насправді продукція не лише місцева, але переважно українського виробництва.

Чимало підприємців зазначили Радіо Свобода, що цьогоріч організатори удвічі збільшили суму оренди на львівському різдвяному ярмарку у порівнянні з минулим. Тож, наразі учасники ярмарку не знають, чи стане він для них прибутковим. Сподіваються на велику кількість туристів, які приїдуть на Різдво у Львів.

Тим часом директор товариства «Львівські ярмарки» Ігор Фіняк запевняє, що умови оренди не змінилися і сума становить 10 тисяч гривень.

«Ці товари розраховані на туриста, то я думаю, що проблем із реалізацією не буде», — говорить він.

До радянських часів, різдвяна торгівля у Львові починалася в перші дні грудня і тривала до українського Різдва, далі проводили благодійні бали.

Особливої, святкової, традиційно української атмосфери на сучасних Різдвяних ярмарках бракує письменнику та видавцеві Івану Малковичу. Він виступає проти купецького розмаху і торговельної передсвяткової лихоманки. Поїсти, попити і скупитися – це одна — матеріальна — сторона ярмарків, а ще є традиційні гуляння і колядки, які, на жаль, підзабулися, каже Малкович.

«Я радий, що такі ярмарки в Україні є. Але я був би радий ще, якби вони більше відповідали нашим традиціям, щоб можна було там побачити героїв наших вертепів, самі вертепи, Коляду. Бо ми, маючи такі прекрасні святкові звичаї, майже нічого про них не знаємо».

Різдвяні ярмарки – це не лише відродження традицій, але й популяризація творчості народних майстрів. Як зауважують етнографи, українські різдвяні дідухи, глиняні горщики для куті та узвару, ляльки-мотанки можуть мати не меншу популярність у світі, ніж, скажімо, відомі і розрекламовані німецькі ялинкові прикраси зі скла, які вже понад 200 років виготовляються у маленькому містечку Лауша, що в Тюрінгії.

Джерело: Радіо «Свобода»

Казкова лисичка таки не скуштувала колобка. Принаймні на Мамаєвій Слободі. Бо і без неї його було кому їсти. Точніше їх, адже круглячків з тіста собі виліпила кожна дитина, яка суботнього дня прийшла з батьками на інсценізацію однойменної казки.

Округлі персонажі далеко втекти, котячись від казкової оселі, не могли, бо присутні діти їх робили пласкими. Медове тісто оздоблювали маком, а родзинками викладали риси обличчя. У кожного вийшов свій ні на чий не схожий казковий персонаж. Дехто з малечі родзинками не тільки прикрашав витвір з тіста, а й частину їх клав до рота.

Доки кругляки пеклися в печі, діти інсценізували казку, одягаючи на себе маски лісових звірів, що хотіли з'їсти колобка. На останок кожен отримав маленький солодкий сувенір і виліпленого власноруч запашного головного героя народної казки. Дехто з дітей поїв своїх колобків відразу на місці.

Захід відбувся в рамках проекту «Рукотворна казка». Вхід на Мамаєву Слободу батьків з дітьми був безкоштовним.

Текст та світлини Богдана Гдаля

Прага – Настає тиха священна ніч у християн, ніч Різдва – народження Божого сина. З цією датою пов’язана одна з найдавніших християнських традицій – традиція вертепів, в Чехії одна із найулюбленіших. Цікаво, що чехи у своїй більшості невіруючі, однак ретельно дотримуються різдвяних традицій: кажуть, що дарунки носить Ісусик, і що Вертепові обов’язково потрібно поклонитись, щоб наступний рік був щасливим.

Традиція символічно відтворювати місце народження Христа – Вифлеєм, латинською Bethlehem, прийшла ще у 12 столітті, тобто набагато раніше, ніж різдвяна ялинка. Встановлення першого вертепу пов’язане з іменем Святого Франциска Ассизького, який також був поетом і взагалі дуже великим романтиком.

За переказом, щоб урочистіше пережити мить приходу на світ Спасителя, Франциск сам власноручно поставив стаєнку, а в ній дитячі ясла, підлогу вкрив соломою. А далі попросив знайомих, щоб ті зіграли Діву Марію, Святого Йосипа, трьох царів, знайшлися і пара овечок і бичок. Тільки не було живого немовляти, довелось у ясла покласти ляльку. Коли все було готове, радості Святого Франциска не було меж. Так народився перший вертеп.

А оскільки йшлося про дуже добру, шляхетну і водночас доволі просту для реалізації справу, вертепи швидко розійшлися і стали головною прикрасою Різдвяних свят у християнському світі. Сьогодні в багатьох європейських країнах над створенням вертепів працюють і ентузіасти-одинаки, і цілі колективи.

Вертепи на виставці у Празі

У Чехії перед Різдвом вертепами прикрашають села і міські площі, відкривають виставки вертепів. Словом, це настільки поширена справа, що тут навіть є Чеське товариство шанувальників вертепів. Одним із членів Товариства є різьбяр і колекціонер вертепів Ïржі Вотруба, виставка з його приватної збірки зараз відкрилась у Празі.

«Початок збірки сягає 15-літньої давності. Нам у спадщину дістався вертеп із різьбленими фігурками Антоніна Боудного – різьбяра з південної Морави. Його вертепові 150 років, але фігурки просто прекрасні, – розповідає Ïржі Вотруба. – Нас той вертеп настільки надихнув, що ми самі почали вертепи збирати. Нині до нашої родинної колекції входить близько трьохсот вертепів, на виставці представлено 170. Тут можна побачити вертепи, виготовлені з паперу, кераміки, дерева, зі скла, намиста, текстилю, воску і навіть з тіста. Є вертепи з Франції, Ізраїлю, Німеччини, Перу, Аляски, але чеські переважають. Найстарший вертеп на виставці з хліба, датується серединою 18 століття».

Найбільше привертає увагу на виставці великий механічний вертеп, всі його близько ста різьблених із дерева фігурок рухаються: Діва Марія колише Дитятко, троє царів навколішках кланяються Ісусикові, неподалік на траві скубає травичку отара овець, верблюд п’є воду, яку з криниці набирає жінка, а селяни – хто втирає сльози радості, хто махає рукою, хто молиться.

У музеї зібрано понад 300 вертепів 

Є в Чехії і Музей вертепів, це гордість невеликого районного містечка Тршебіховіце, що на сході країни. Музей у 1925 році заснував місцевий житель Вілем Колеш, який віддав усе життя вивченню історії вертепів, сам їх реставрував, і свою любов до традиції передав молодшим.

Нині в музейній збірці понад 300 вертепів, серед них найстарший нараховує понад два століття і внесений до списку пам’яток національної культури. Цей вертеп справді унікальний: він великий – його постаті розташовані на площі у 21 квадратний метр, і до того ж  механічний.

Словом, давня традиція вертепів нині в Чехії переживає справжній розквіт. Наприкінці Різдвяних свят чехи довідаються, чий вертеп у країні цього року був визнаний найкрасивішим. Переможець отримає нагороду, всі інші – стимул творити нові вертепи.

Джерело: Радіо «Свобода»

Рим – Різдво в Італії та на її островах – найбільш очікуваний святковий період року. Це свято супроводжується багатьма традиціями світського та релігійного характеру. Залежно від регіону ці звичаї часто різняться між собою, але обов’язковим елементом всюди виступають вертепи, різдвяні базари і костюмовані процесії. Годі нагадувати про святковий стіл, який важко уявити без солодкого хліба панеттоне.

Великі міста сяють святковими ілюмінаціями, площі прикрашені яскравими ялинками. Одна перед одною хизуються оздобленими вітринами крамниці, куди поспішають метушливі покупці за подарунками. Звичайний передріздвяний антураж, який також став традицією.

Проте на Апеннінах і досі шанують давніші звичаї, пов’язані з Різдвом Христовим. Щоб відчути це, вирушаймо спочатку на південь, до Сицилії.

Вертепи

Найбільший вертеп на площі Святого Петра в Римі

Там щороку влаштовують грандіозний живий вертеп, де серед головних героїв не лише біблійні персонажі. Понад 200 осіб, вбрані у середньовічний одяг, із відповідними атрибутами демонструють
наживо античні ремесла і відтворюють атмосферу колишнього життя.

Учасниця такого вертепу Клаудіа Манолі одночасно працює і руками, і ногами. Вона пояснює: «Руками я плету килим, а за допомогою мотузки, прикріпленої до ноги, я колихаю колиску над ліжком. Так колись робили наші предки, коли дитя спало, жінка займалася іншим, завжди в роботі була».

Щоб зрозуміти, що таке італійський художній вертеп, який називається презепіо, слід побувати у Неаполі. Славнозвісна вулиця Сан Ґреґоріо Армено вважається мистецькою лабораторією презепіо. Місцеві ремісники у своїх ятках малюють, ліплять, вирізають, одним словом, на ваших очах творять різдвяну шопку і заселяють її як традиційними, так і сучасними героями.

«У листопаді і грудні я багато працюю і дійсно отримую задоволення, створюючи для презепіо героїв сьогодення, – розповідає ремісник зі стажем Томмазо Кантіні. – Цього року не обійшлося без Дієго Марадони, якому виповнилося 50 років, я його зобразив у костюмі тренера. І, звичайно, Берлусконі під різним соусом, як прем’єр і як ловелас. Люди, які потрапляють до презепіо, ніколи не ображаються, адже це престижно».

Різдво без панеттоне – не Різдво

Упаковки з кексом панеттоне

У містечках центральної Італії, в області Абруццо, поширений звичай увесь тиждень напередодні Різдва запалювати величезне багаття. Довкола нього збирається костюмована процесія, і в полум’ї спалюють опудала. Подібно до язичницької традиції у слов’ян це символізує очищення від злих сил напередодні нового року.

Різдвяну подорож Італією завершуємо у північному містечку Мерано, що поблизу кордону зі Швейцарією та Австрією. У ці засніжені краї їдуть звідусіль подивитися і скупитися на різдвяних базарах. Святкові ілюмінації освітлюють площу, де запах глінтвейну і солодощів розчиняється в різдвяних мелодіях, які долинають з концертного майданчика. У віконцях оздоблених дерев’яних будиночків увесь асортимент різдвяних прикрас та подарунків, не бракує і гастрономічних прилавків.

Кулінарні традиції також різняться від міста до міста, хоча скрізь італійську родину за столом об’єднує саме він, король різдвяних ласощів, – солодкий хліб панеттоне. Здобна м’яка випічка і підняті догори келихи з ігристим вином спуманте – фінальний момент святкового застілля, коли лунають радісні вітання «Buon Natale!», «З Різдвом Христовим!».

Джерело: Радіо «Свобода»

Твори сучасних художників на різдвяну тематику, музейні картини з Колядою, ляльки з українських вертепів 18 сторіччя, глиняні вироби сучасних майстрів, писанки, музичні інструменти, з якими в давнину колядували та хатні ікони з колекції Ольги Богомолець — це далеко не повний перелік речей, які експонуються в Музеї Тараса Шевченка у Києві. Саме тут 24 грудня почала роботу виставка «Українське різдво».

Зібрано близько 500 експонатів, які покликані якомога глибше розкрити різдвяну тему у творчості українських митців різних епох. Роботи зі своїх колекцій на виставку надали Національний музей театрального мистецтва та Музей народної архітектури та побуту.

Зокрема, йдеться про унікальних вертепних ляльок, які робили для спудейських середньовічних театрів. Їхня особливість була у тому, що вони складалися з двох ярусів. Верхній був незмінним, і в ньому фігурували новонароджений Христос з Дівою Марією і волхвами. А нижній у свою чергу в одязі та формі ляльок відбивав дух певного часу — каже завідувач відділом виставок Музею Тараса Шевченка Людмила Давидовська. Центральною фігурою нижнього ярусу був запорізький козак, якого робили більшим від решти ляльок. Це можна побачити на прикладі ляльок Сокиринського (Галаганівського) вертепу 1770 року.

Козак Сокиринського вертепу 1770 року

Серед художників, які додали настрою виставці, всі експозиційні зали пронизують твори Михайла Онацька. Окрім того, подані картини Анатолія Марчука, Миколи Кочубея, Василя Копайгоренка, людмили Мітченко, трипільські інтерпретації Наталії Смаги, витинанки Людмили Клюй та Людмили Проценко, глиняні вироби до святкового столу від Лесі Денисенко-Єременко та куришки Анатолія Байди, писанки Оксани Білоус та роботи Анжеліки Рудницької. А крім цього, ескізи 1951 року до мультфільму «Ніч перед Різдвом» Анатолія Петрицького, глиняні інсталяції від кількох майстрів, художні роботи вихованців столичних дитячих гуртків.

Миколаї з колекції Ольги Богомолець

Окрасою цьогорічної виставки стали хатні ікони з колекції Ольги Богомолець. Зокрема, експоновані унікальні образи Святого Миколая з середньовічних шкіл іконопису Київщини та Чернігівщини, полотно Різдва Христового 18 сторіччя та багато знахідок відомої колекціонерки.

Виставка триватиме до 28 січня 2011 року у Києві на бульварі Тараса Шевченка, 12.

Текст та світлини Богдана Гдаля, «Рукотвори»

В Україні склали рейтинг найбільш привабливих міст на Новий рік. Перше місце – у Львова. У десятці найбільш відвідуваних на Новий рік міст України – історичні Полтава й Ужгород. Дніпропетровська ялинка і фонтан розраховані на шанувальників хай-теку. Київ – лише на шостому місці, адже усі новорічні дивування – це концерти, салют і світлини на згадку у центрі столиці.

До першої п’ятірки новорічних маршрутів потрапили Севастополь-Сімферополь. Південь займає п’яту позицію. Тут не так спекотно, як у Єгипті, але південь виграє у зв’язку з контрастом, тому туристів побільшало на 15%.

Ялта щедра на «гарячі точки», запрошених зірок і грандіозні феєрверки.

Четверте місце посіла Хмельницька область. У Кам’янці-Подільському у новорічну ніч розважають у середньовічному замку. Чекають на сотні гостей.

Екскурсоводи у костюмах ХVI століття відтворюють дух давнього граду, з сюжетом, багаттями та рицарськими змаганнями. Туристів розважають луками, кіньми і привидами. З глибокого колодязя витягнуть відро з шампанським.

Третє місце зайняла Одеса. Навіть відсутність снігу не відлякує туристів. Якщо не буде справжнього, то зроблять штучний. Ялинку обіцяють від художників-авангардистів. Місто гулятиме з розіграшами і одеською кухнею просто неба. На новий рік сюди їдуть з усього світу, — пише ТСН.

Друге місце – Чернівці. Все ж таки – левова частина подорожуючих українців мріє про новий рік поближче до гір і лісу. За цим їдуть у закарпатське Міжгір’я. Разом з ним друге місце ділить Берегово – туди їдуть, щоб потрапити в Угорщину, не перетинаючи кордону.

Більшість закарпатців орієнтується на центральноєвропейський час і спочатку зустрічають український новий рік, а потім закарпатський.

Відень, Прага та Париж одночасно – ось причина популярності Чернівців. Маленьке гостинне містечко і європейські пейзажі дуже вдало поєднуються з провінційними цінами.

Лідером серед українських міст за кількістю охочих потрапити на Новий рік став Львів. Абсолютний фаворит туристичних вподобань. У різдвяні та новорічні дні вулиці Львова заповнюють туристи і з України, і з Європи. Разом з традиційними святами у ці тижні містом править гігантський дідух. Січневий календар взагалі переповнений: фестиваль Велика коляда, парад звіздарів, фестиваль Пампуха, фестиваль льодових скульптур. Львів притягує колоритом і гостинністю. До новорічного напливу у місті готувались ще восени – встановили англомовні вказівники вулиць і мапи.

Джерело: ЗІК
Світлина: BBC

До 19 січня 2011 року у столичному Музеї Івана Гончара триватиме виставка різдвяно-новорічної атрибутики та вертепів. Ескпозиція складається з кращих робіт, які надішли до 12 грудня на традиційний зимовий конкурс від Всеукраїнського дитячого фольклорного фестивалю «Орелі».

Цього року творче змагання проводиться вже втретє. Мистецькі гуртки, школи та окремі родини з десяти областей України (зокрема, Дніпропетровської, Миколаївської, Чернівецької, Чернігівської, Львівської, Полтавської) надіслали понад 120 робіт, серед яких вертепи (лялькові, шопки і скриньки), вертепні зірки, маски, вироби з соломи, витинанки. Саме ці жанри стали темами цьогорічного конкурсу.

«Витинанок понавирізали найбільше – прийшло понад чотири десятки, а от вертепів з десяток, — розповідає співорганізатор конкурсу Наталія Хоменко. — На виставку в музеї пішло більше 30 робіт. Вибрали найкращі. Деякі роботи не відповідали умовам конкурсу, не підходили під жоден із жанрів. В минулому році був малюнок, то деякі школи надсилали ще й малюнки. Роботи паспортизували, але не виставляли».

Обиратимуть переможців знані мистецтвознавці та працівники двох музеїв – Музею Івана Гончара та Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Перший критерій кращості — відповідність традиції, другий — вміння інтерпретувати традицію, що включає в себе елемент творчості. «Але тут треба бути обережним, щоб новаторські пориви конкурсанта не перебили традиційну основу, — застерігає директор фестивалю «Орелі» Мирослава Вертюк. — Зараз широко доступна кольорова гамма сучасних яскравих кольорів, які не завжди є гармонійними. Навіть якщо збережена кількість променів, як у зірці, і форма відповідає традиції, та якщо кольори порушують гармонію, ми таких робіт не брали. Це для того, щоб не плутати людей в орієнтирах… Скільки людей телефонували консультувалися, скільки говорили про те, що шукали джерела. Нам одні з роботою надіслали листа, де писали, що скрізь по селу розпитували, як робити дідуха, але ніхто не знав, то вони зробили за літературою. Розкішний сніп, вбраний зіллям, все як за традицією, вони дооздобили ще й обличчям. А це вже нав’язаний ярмарками образ, що дідух – це оті домовички-обереги».

Презентація вертепних проектів та нагородження переможців відбудеться 9 січня 2011 року в НЦНК «Музей Івана Гончара». Які саме подарунки отримають автори кращих робіт, організатори поки не уточнюють, кажуть, це буде щось для мистецтва та література українських видавництв.

Текст та світлини Катерини Качур

6 січня, у Святвечір, близько 18.00 на території Майдану Незалежності символічно запалять головну зірку Різдва з арт-проекту «Зірки майбутнього». Арт-об'єкт розташують на опорі висотою 10 метрів поблизу Лядських воріт, повідомляє прес-служба галереї Тетяни Міронової.

Дійство відбувається у форматі Благодійної різдвяного ярмарку «Три мішечкі: Від Миколая до Різдва».

За інформацією організаторів, напередодні Різдва делегація Української православної церкви відвідає Віфлеєм, де з благословення Патріарха Єрусалимського візьме вогонь від лампади, що горить над місцем народження Христа.

Різдвяний вогонь прибуде і на Майдан Незалежності. Від Вифлеємського полум'я запалять головні благодійні свічки і символічну різдвяну зірку.

Джерело: Українська правда
Світлина vkurse.ua

Про українську хатню ікону та колекціонерку Ольгу Богомолець показали на першому телеканалі Японії. Телевізійники 4 рази літали до столиці України через Лондон, щоби відзняти документальний фільм. Для цього, з-поміж іншого, побували на «блошиних ринках», де власниця колекції свого часу знаходила лики святих. Відзняли відомі місцини Києва, щоб коротко показати японцям країну. Наприкінці грудня 2010 року у київській галереї «Кайрос» відбувся закритий показ фільму.

Кадр з японського фільму

Ольга Богомолець:
«На моє запитання для чого їм це — вони сказали що ми це робимо, щоб піднімати імідж України у світі. Мене це так вразило, що іноді люди, які перебувають за межами України, роблять для неї більше, аніж ті, що живуть тут».

Ольга Богомолець-Шереметьєва вже 15 років колекціонує хатню або іншим словом домашню ікону. В її колекції вже близько 5000 унікальних експонатів. На початках колекціонер навіть не уявляла, що збиратиме лики святих.

Ольга Богомолець:
«Коли я була маленькою, у нас вдома була тільки одна ікона — Пантелеймона-цілителя. Його ховали в радянські часи, щоб ніхто не побачив. І коли я заходила в будинок, де багато візантійської ікони, я його боялася. Я не могла зрозуміти, як це можна наповнювати кімнати іконами».

З чого все починалося?

Якось я йшла через «барахолку». Було брудно, багато снігу, і у воді лежала ікона. Люди на неї наступали ногою, щоб не ставати в калюжу. І я зустрілася поглядом з очима, які дивилися на мене... Ікона була спаплюжена і у неї був випиляний фрагмент. Спитала в господаря, скільки вона коштує, не розуміла, чому я це роблю, віддала господареві рубля, він мені ще дав газету, в яку я це загорнула, і понесла її під рукою..."

Ікона Святого Миколая, експонована в Музеї Тараса Шевченка

«Згодом, через рік, я знову йшла схожим чином, і на столі в дитячих колготках побачила ще одну дощечку. Я подумала, що на ній гном намальований, тому що вона була закопчена, і на ній був такий дідусик в каптурі, який щось тримав на руках. Я не могла зрозуміли що це таке. Я спитала а мені сказали, що це Святий Устиміан. Питаю, а що він робить? Кажуть — це ікона на розум дітям. Ну якщо на розум дітям то мені його треба... Вдома відкрила. Виявилося, що це монах в каптурі, а на руках він тримає немовля і молиться до Пресвятої Покрови.

І я почала шукати. Думаю — я ж культурна, інтелігентна, і почала всіх розпитувати, хто ж такий Святий Устиміан. І ніхто мені не міг дати відповіді. В літературі шукала. В бібліотеках шукала — немає. Я тоді почала ходити на „барахолку“ і записувати в людей, що вони кажуть. І виявилося, що Святий Устиміан був покровителем дітей, які померли до обряду хрещення. Уявіть собі — православний святий, покровитель нехрещених дітей. На той момент було дуже багато померлих дітей. І для батьків було тяжко втратити дитину, яку вони навіть не можуть поховати на цвинтарі, бо вона нехрещена. То вони молилися до Устиміана, а він просив у Святої Богородиці, щоб душа нехрещеної дитини потрапила в Рай. Це давало батькам розраду...

І от зачепившись за свою тотальну неграмотність, мовляв, як це так, що про цілий пласт народної культури нічого не відомо, я почала збирати ці ікони. Грошей багато не було, тому я вибирала дешевші і такі, що були в дуже тяжкому стані, і тому їх треба було укріплювати.

Хатня ікона як явище

І коли їх зібралася певна кількість, то я зрозуміла, що домашня ікона — це було певне явище. І в процесі дискусій з професіоналами я вибрала термін — домашня ікона. До мене він не вживався. Була ікона народна, примітивна, як її називали. І вважалось, що народна ікона не дотримується і порушує канони... А домашня ікона могла бути і народною, і професійною. Її можна було замовити і в майстерні, але важливо, щоб вона була вдома. І була ціла культура, субкультура, як до неї зверталися, яка була ієрархія, які функції вона виконувала. Була обрядова ікона, яка різнилася по всіх регіонах України...

Ікони з колекції Ольги Богомолець

Людям у 17-18 столітті було дозволено ходити зі своїми домашніми іконами до церкви, і в церквах в іконостасі було спеціальне місце, куди людина приходила... Була ікона на народження. Її випилювали з дошки, яка співпадала з довжиною немовляти. Ці ікони були видовженими і вузенькими. Вони малювалися зі святим покровителем цієї дитини. Були ікони, на які молилися, щоби завагітніти, ікони, щоби було більше молока, чи ікони, щоби молока стало менше... У мене взагалі є 4 книжки, які присвячені домашній іконі...

Субкультура цієї домашньої ікони відрізнялася в кожному регіоні. І є пояснення чому. Це етно-психологічні особливості українського народу, які віддзеркалювалися на іконі. Домашня ікона віддзеркалювала внутрішній світ. Мені вдалося спростувати тезу, що українська ікона порушувала візантійські канони.

Візантійський канон був таким, що все має бути безтілесно і беземоційно. А українська ікона, вона була і емоційною і тілесною. Бо українці інакше ментально ставилися до Бога. Вони Бога любили і поважали, а не боялися. А у візантійській і російській культурі Бога поважали, але боялися. Саме тому українці малювали Пресвяту Борогодицю пишною, здоровою, рум'яною, життєрадісною жінкою, яка випромінювала світло, радість і тепло. І це допомагало народу проходити через життєві труднощі, долати і голод, і відсутність нормальних умов, і смерть і кризи, і війни...»

Регіональні особливості іконопису

"Це ікона з Києво-Печерської Лаври. Ви подивіться, чорні німби... Могли бути чорні зелені, сині. Ви такого більше не побачите в інших регіонах. І був пунктир, який давав розуміння про сяйво... А чернігівська ікона писалася олією по сосновій дошці. І перед тим, як її писати, художники її всю вкривали червоною фарбою. Ця фарба висихала і на неї наносили жовту фарбу та квіти... А техніка написана була зворотня до художника... Є поняття перспективи... Ікона малювалася у зворотній перспективі. Тобто, не Ви дивитеся на неї, а вона дивиться на Вас...

«Я не колекціонер. Я кількості не люблю. Вона мені була потрібна, щоби перейти в якість. Найважливішим є те, що прийшло розуміння взагалі всього явища. Чим воно було для нашого народу. А тепер мені це все треба віддати. Повернути його людям разом з домашньою іконою і книжками, які я випускаю...».

Зараз у місті Радомишлі триває спорудження музею в межах комплексу «Радомиська папірня». Там будуть експонуватися ікони з приватної колекції Ольги Богомолець.

Текст та світлини Богдана Гдаля, «Рукотвори»

Для пасажирів столичного метро 13 січня о 15:00 час зупинився. Саме тоді на різних станціях метро – «Дорогожичі», «Арсенальна», «Печерська», «Оболонь», «Тараса Шевченка» — одночасно зазвучало святкове «Добрий вечір тобі, пане господарю...». То з десяток кращих київських фольклорних гуртів — «Рожаниця», «Вольниця», гурт Музею Івана Гончара, «Маків цвіт», «Зернятко», гурт НаУКМА та інші — на Маланки в переддень Старого Нового року вирішили влаштувати людям справжнє свято (або святкову оказію — наступна станція «Щедрий вечір») і порадувати традиційними для цього дня обрядами та піснями.

Спочатку співали у вагонах поїздів, а далі всі гурти зійшлися докупи на Майдані Незалежності і влаштували справжній вибух народних колядувань та щедрувань. Не зміг заглушити голоси виконавців навіть гучний звук від руху поїздів! Працівники метро, хоч і не були попереджені про акцію завчасно, опору не чинили, давали колядникам дорогу і щиро посміхалися.

Самі ж люди реагували по-різному. Хтось вдавав, що нічого не відбувається і мчав повз у справах, але більшість все ж мінялася в обличчях, зупинялися, слухали, фотографували і давали колядникам на гостинці.

Через добрих півгодини гурти піднялися нагору і пішли щедрувати вулицями міста.

Олександр, Київ, юрист:
— Я іду і дивлюся, як люди реагують. Люди в нас ще дуже зажаті. Потрібно, щоб люди підтримували, посміхалися, бажали одне одному любові і щастя. А обличчя ще зажаті і я вважаю, що ці заходи сприятимуть тому, щоб люди любили одне одного, підтримували власну культуру, пам’ятали, хто ми і звідки.

Наталя, Мелітополь, підприємець:
— Я перший раз таке бачу. Тим більше посеред самого центру сучасного міста побачити справжню Маланку це справжнє диво. Я сама з Мелітополя. Ми випадково сьогодні потрапили у Київ і випадково побачили таке свято.

Наталя, учасниця коляди, гурт Музею Івана Гончара:
— Дуже чудово. Емоції неймовірні. І коли бачиш, як реагують люди, енергія з’являється, якої не було. Сподіваємося, що ми своїм позитивом зарядили дуже багато людей і вони обов’язково, якщо не цього року, то наступного підуть щедрувати. Така акція у нас була вперше, сподіваємося, що це вже буде традиція.

Дивіться сюжет на Інтері та інше відео зі щедрівок на Главред

Текст та світлини Катерини Качур

Після свят Водохреща й Івана Хрестителя закінчувалася вулична коляда, щедрування і вертепи. 21 січня був останній день, коли можна було колядувати. Цей день ще називають Розколядою, коли влаштовують проводи різдвяно-новорічних свят. Їх відзначають не менш гучно, аніж самі свята.

У столичному музеї Івана Гончара підтримали традицію і видовищно спалили один з головних різдвяних атрибутів - солом'яного дідуха. Це різдвяне дерево мало стояти в хаті від 6 січня (Святвечора) і до 19 січня (Водохреща). Потім його обмолочували: зерно висівали, а солому спалювали на дорозі. Він уособлює усіх предків, що нібито на свята спустилися на землю. Спалення  "дідуха" означає, що душам померлих час повертатися на небо.

Під час цього обряду існував й інший. Тліючими вуглинками від дідуха хлопчикам 12-13 років підсмалювали кінчик пучка волосся, «щоб не боявся нічого в цьому житті» – це вважалося першим посвяченням у парубки. Натхненні цією розповідю присутні дорослі також пробували собі підсмалити волосся.

В різних регіонах побутує своя часова традиція спалення Дідуха — або на другий/третій день Різдва або на Старий Новий рік або й на Водохреща. В народі кажуть, що лише після такого дійства варто починати планувати нові справи на новий рік.

Коли від солом’яного діда залишився лише попіл, учасники дійства зайнялися звичною за останні два тижні справою — колядували, засівали та водили козу. А усіх присутніх музейники пригощали прощальною кутею та узваром.

Текст та світлини Катерини Качур

Ангел, Смерть, Коза, Солоха, Чорноморець та навіть гоголівський Басаврюк – всі зібралися під одним дахом й зроблені одними руками. Художниця з Київщини Оксана Цюпа створила гурт вертепних текстильних героїв та 18 січня презентувала їх у столичному Музеї гетьманства.

Кожна лялька – справжній витвір мистецтва. Він народжується з десятка різних матеріалів та щонайменше кілька тижнів. Майстриня застосовує різні техніки декорування виробу – вишивку нитками та бісером, різні види аплікацій, батік, тощо.

Свої твори лялькарка оцінює від 300 умовних одиниць. Каже, така іграшка не для грання, скоріше колекційна, як доповнення до інтер’єру.

— У мене колись пані юрист козу брала для партнера, казала, у нього є все, я нічого цікавого йому не можу запропонувати, а таку ляльку подарую, вона стоятиме у нього в офісі і хто б не приходив питатимуть про ляльку і мене згадуватимуть, — розповідає історію з життя Оксана Цюпа.

Насправді, інтерес до національних іграшок щороку зростає – і не тільки серед туристів. Українські громадяни стали проявляти все більшу увагу до свого виробника, — вважає письменник Андрій Курков.

— Колись це було пріоритетом домашнього мистецтва, це не виносилося на люди, бо було для внутрішнього космосу. Тепер це стало предметом мистецтва, коли насправді кваліфіковані майстри взялися за цей жанр. І очевидно, пріоритети певні змістилися, я думаю, що це втома від такої примітивної урбанізації, — робить висновки письменник. І одразу застерігає, до вибору ляльок не варто ставитися легковажно. З циганами, Солохою та Козою треба бути обережним. Вони можуть впливати на долі своїх нових господарів.

— Кожна лялька має свій характер, має своє ім’я. І в принципі, за кожним образом, як за персонажем в літературі, є якась історія, і є якесь майбутнє, — припускає письменник.

Ляльки Оксани Цюпи знаходяться в галереях багатьох країн світу, зокрема США, Канади, Німеччини. Свою першу персональну виставку Оксана Цюпа відкрила 10 років тому, 2001-го.

— Мені страшенно хочеться, щоб люди побачили мої роботи. Куплять – не куплять, але важливий обмін енергією. Я бавлюся. Оце відчуття дитинності, дитячості… Я коли роблю ляльки, то отримую насолоду, — каже майстриня.

Виставка Оксани Цюпи «Вертеп» триватиме до 6 лютого 2011 року в музеї Гетьманства за адресою вул. Спаська 16Д (м. Контрактова площа) З 10.00 до 17.00, щодня, крім п`ятниці.

Текст Катерини Качур, «Рідна країна»
Світлини Богдана Гдаля

В Україні до Євро-2012 футбольним уболівальникам можуть запропонувати гідну відповідь африканській вувузелі: трипільський свисток – зозулицю. У народі цей музичний інструмент, зроблений з глини, більше відомий як окарина.

«Ми хочемо запропонувати кілька зозулиць різних розмірів. Найменша 5-7 см, а велика — близько 22 см. Але остання буде виключно як сувенір», — розповів ТСН один із авторів ідеї, президент Асоціації спортивного маркетингу України Олександр Кучерявий.

«Зозулиця має низький приємний звук і не буде дратувати, як африканські вувузели. Ми вже звернулися до комітету Євро-2012, поки все на рівні переговорів», — зазначив він.

Щоправда, не факт, що зозулиця прославиться. Делегат Федерації футболу України Стефан Решко сумнівається, що УЄФА дозволить проносити на стадіон глиняні предмети.

«Вони досить міцні, а осколки можуть бути досить гострими, щоб травмувати людину. У вболівальників нині відбирають навіть пластикові пляшки, бо й вони можуть завдати шкоди», — пояснив він.

Утім, Кучерявий стверджує, що ідей у них є ще багато.

«Якщо УЄФА не дасть добро (на зозулицю) — у нас є декілька проектів. Наприклад, щоб маленькі окарини стали розпізнавальним знаком уболівальника. Також — організувати майстер-класи з навчання грі на зозулиці або навіть робити їх своїми руками. А перед фіналом організуємо флешмоб, щоб всі фани одночасно загули в зозулицю», — сказав він.

«Вувузела» була визнана головним символом Чемпіонату світу з футболу в Південно-Африканській республіці.

Африканська дудка "вувузела" у дії

Саме слово «вувузела» увійшло до списку головних слів 2010-го року, який впорядкувала Міжнародна організація Global Language Monitor.

Українська правда

Унікальне мистецтво виготовлення вертепів, що передавалося від батька до сина по чоловічій лінії, знайшло своїх продовжувачів у селі Хотів, що під Києвом.

Перші згадки про лялькові вертепи в Україні датуються XVII століттям і до початку XX живуть повнокровним життям, а далі заборони і поступове згасання традиції.

Нам перейшли у спадок – три давні вертепні скрині, тексти та нотні зразки, що зберігаються в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Саме з цього музею і розпочалося дивовижне народження вертепної скрині у Хотові. Ініціативу та втілення проекту взяв на себе родинний центр «МАМАЇ», що збирає та об’єднує майстрів та творчих людей довкола ідеї етновиховання та піднімає із глибин забуття народні родові знання і впроваджує в сучасне сільське середовище.

На початку листопада знайомство з експонатами музею, а в січні вже презентація вертепу перед сільською громадою у виконанні дитячого фольклорного гурту «Будимир».

Цього року вдалося показати тільки релігійну частину вертепного дійства, оскільки лише третина з класичної кількості (близько 40 ляльок) була виготовлення вертепником Борисом (учасником родинного центру «Мамаї») та його дружиною пані Оксаною. А ось для розпису скрині довелось поєднати зусилля декількох майстрів – художниця Світлана Рак оздоблювала зовнішню частину, а Роксана Альошкіна з Оксаною Денисевич розписували двоповерхову сцену вертепу. Сама скриня, не порушуючи основних канонічних принципів її втілення, набула своєрідної форми розширеної сцени за рахук подвійних дверей.

За тиждень до завершення Різдвяних свят виготовлення скрині та ляльок було завершено. На двох репетиціях дітям довелося опанувати мистецтво пересування ляльок по прорізам (що виявилося досить складно!). Текстову частину вертепу без особливих змін взяли із записів етнографа Миколи Маркевича ще за 1840 рік. Музичним супроводом до дійства стали колядки з репертуару гурту «Будимир» та окремі піснеспіви з класичного Вертепу.

День 21 січня у Хотові бабусі називають Роздяним (Різдвяним) днем, оскільки це завжди саме той день, на який двома тижнями раніше припадало Різдво. Тоді ж востаннє робили святу вечерю і співали колядки. І от саме цього вечора вже у новому 2011 році хотівська громада побачила дійство, про яке в цьому селі ніхто вже не пам’ятає, але в пам’яті ще тримаються унікальні колядки та щедрівки.

Після традиційного завершення театралізованого народного дійства віншуваннями благополуччя, добробуту та спільним многоліття за кулісами знову починає звучати голос з хору вертепників. Спільну українську молитву за долю народу наймолодші учасники промовляють про себе пильно вдивляючись у палахкотіння свічок, а дорослі зі сьозами та радістю в очах промовляють на підтвердження — «Ми живі сьогодні, розумійте, народи, бо з нами всемогутній Бог! – Амінь.»

Одразу після завершення дійства у розмові з вертепником Борисом обговорюємо формат дійства на наступний рік, адже втілена лише частина ідеї, а творчих планів ще багато. А пані Оксана під враженням на мить у стані дежавю: «Це ж наші предки колись відчували те саме...». Наступного року Хотів чекає повноцінний Вертеп з релігійною та світською частиною. А ще в планах показати дійство перед сільською громадою на майдані біля ставка, якщо буде добрий мороз.

Мирослава Вертюк, співорганізатор Вертепу у Хотові
Ольга Троян (СВІТЛИНИ)