В Київському метрополітені знов з’явилися плакати із соціальною рекламою гурту «Божичі». На цей раз Божичі закликають проявити інтерес до людей старшого покоління, більшість з яких є носіями тих чи інших знань народної культури.

«Запиши, як співає твоя бабуся!» — закликає плакат із зображенням Катерини Пилипівни Буклаєнко з с.Богуслав Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл. «Запиши, як грає твій дідусь!» — закликає плакат із зображенням гармоніста-віртуоза Дмитра Левковича Мойсеєнка, киянина, що родом з Іванківського р-ну Київщини.

Адже тепер записати свою бабусю чи дідуся — це так просто! Майже в кожного є мобільний телефон з вбудованим диктофоном. Треба тільки попросити Ваших бабусю чи дідуся розкрити Вам скарби своєї пам’яті!

По-перше, Ви отримаєте чудову згадку, а, по-друге, записаний Вами матеріал може стати в нагоді якомусь фольклорному колективу.

Коли будете записувати, майте на увазі, що з наукової точки зору дуже важливо, звідки родом бабуся чи дідусь, котрих Ви записуєте, і звідки вивчені ними та чи інша пісня, танець.

Київська майстриня Тетяна Протчева півроку провела у Шанхаї (Китай) на виставці ЕКСПО-2010. Там з-поміж інших обраних українців представляла Україну, знайомила іноземців з українською культурою та традиціями. Для цього мисткиня безупинно проводила майстер-класи з вишивки для китайців та гостей виставки.

Зокрема, під керівництвом пані Тетяни була створена вишита карта світу, яку по завершенні виставки передали у музей ЕКСПО Шанхаю. До вишивання карти, окрім українських депутатів, що час від часу приїжджали на виставку, долучилися учасники 192 країн і всі охочі відвідувачі заходу.

«Ця карта є об'єднуючим символом Експо, — каже Тетяна Протчева. — У такий спосіб про Україну дізналися у світі. Якщо в майбутньому Україна не буде мати можливості брати участь у подібних виставках ЕКСПО, то завдяки цій карті наша країна буде ніби-то постійним учасником цієї виставки. Не всі експонати брали в музей і тому мені особливо приємно, що ця карта їм сподобалася».

Окрім того, завдяки акції з вишиття карти, за словами майстрині, про Україну дійсно багато дізналися. «Я бачила, що її показували на екранах у метро, по місцевому телебаченню. Я коли захворіла і приходила в лікарню, то мені казали: О, я вас бачила, це ви вишивали, ви з України?! А коли я купувала на базарі фрукти, мені посміхалися і казали, що теж бачили мене» — хвалиться Тетяна Протчева.

За її словами, «Україна чи не єдина країна, в павільйоні якої постійно працювали майстри з народного мистецтва. Усі інші країни представляли себе через сучасні технології». Виставку ЕКСПО відвідало шестеро майстрів України з різних видів традиційного народного мистецтва, зокрема соломоплетіння, гончарства, народного розпису, писанкарства. Усі вони ділилися своїм вмінням з іноземними представниками.

Виставка ЕКСПО тривала з 1 травня по 31 жовтня 2010 року. В ній взяли участь 246 країн і міжнародних організацій.

Текст Катерини Качур
Світлини з виставки Тетяни Протчевої

Київська майстриня Людмила Проценко на папір дивиться не байдужими очима. Вона точно знає, що з кожного аркуша паперу може вийти новий маленький світ образів та форм. Паперові світи майстриня творить вже майже двадцять років. Окрім того, захоплюється ще писанками та народними ляльками. Що вміє сама, того навчає дітей, які приходять до пані Людмили у гурток «Писанкарик» в Центрі позашкільної роботи Святошинського району столиці. Витинанкарка, писанкарка та лялькарка розповідає, як захопилася витинанкою, чи можна на тому заробити; що робити, аби ваша дитина серйозно зацікавилася якимсь видом творчої діяльності та про інше. 

Моя мама прикрашала витинанками полички для посуду. Пам’ятаю в дитинстві, як вона вирізала їх з газети, бо папір тоді не продавався. Я малою не дуже звертала на це увагу, а виявляється, то вона ще від мами своєї навчилася. Я не можу сказати, що це була традиція всього села. Якось мама у нас зимувала, побачила вирізаного мною голуба з крилами і каже: «Ти знаєш, Люда, я коли була мала, то згадала, що у нас такий самий голуб висів». Моя бабуся рано померла, мама не встигла в неї щось розпитати. Та й коли люди почали в колгосп ходити, вже не до голубів було.

У мене є кума Зінаїда Косицька, яка професійно займається витинанкою. Свого часу Михайло Селівачов (доктор мистецтвознавства — авт.) її підтримував, давав напрямок. Якось вона зробила свою персональну виставку. Я бачила, як вона ріже витинанки вдома, але коли я побачила їх на виставці, то подумала: ну, невже я так не зможу? То по троху почала й собі пробувати. Це було десь у 1992 році. Спочатку я копіювала роботи Зінаїди, а потім вже й своє з’явилося. Якось кума побувала в мене, побачила роботи і каже: «Знаєш, Люда, я тебе спочатку ревнувала, що ти мене копіюєш, а потім зрозуміла, що твори таким чином живуть далі...».

Зінаїда ріже витинанки, не малюючи. Так робити вона й мені радила. Я спочатку різала, не малювала. А потім подумала, якщо писанкарі олівчиком готують яєчко, то чому я не можу витинанку собі так підготувати, композицію закласти. Хоча й Василь Парахін вважає, що не треба малювати. Але дітей я все-таки вчу малювати, кажу, отут у вас повинна бути пташечка, тут гілочка, тут листочок, а там квіточка.

Навчитися вирізати витинанки можуть всі. Дітки ж усі вміють, хтось гірше, хтось краще. Треба просто пробувати і різати. Але багато паперу треба перевести, щоб навчитися добре.

Я літом у спеку за день вирізала три витинанки розміром А3. Якщо маленькі листівочки, то більше можу вирізати. Але як казав один художник, я все життя вчився, щоб за дві години стільки то зробити, тому я до цього тільки йду.

Коли довго ріжеш папір, часто виникають мозолі від ножиць. Особливо це в сезон, наприклад до Різдва, чи просто сідаєш щось багато вирізати. До тебе приходить нова ідея, а через мозолі різати більше не можеш .

Наклеювати витинанки мене навчила Ольга Шинкаренко, яка працює в Палаці дітей та юнацтва. Але вона казала, що їм на семінарах розказували, що витинанку не треба клеїти. Вона має бути живою.

Клеїти витинанки зручно за допомогою клейоночки. Воно виходить охайно та швидко. Так робити мене навчив майстер з Житомирщини Сергій Танадайчук.  На клейонку кладу витинаночку, змазую клеєм. І перевертаю на картон, як накладні картинки. Витинанка вся в клею, а потім клей обережно знімаю.

Папір купую звичайний наш. Не люблю білого паперу, швидко брудниться. Подобається жовтий, персиковий кольори.

Мій улюблений образ це пташка. Не якийсь окремий вид птахів, а просто птах. А ще хрест як символ людства. Ангелика робити нас навчила Романа Кобальчинська з музею у Пирогові. Розказала, що така традиція була на Західній Україні, а тоді й до наш прийшла.
На Країні мрій у мене білоруси брали посібник, так казали, що в них теж вирізають витинанки.

Витинанка дуже доступна, проста. Якщо взяти теж саме писанкарство чи кераміку, то треба мати вогонь, фарбу, глину, місце, де випалити. А для витинанки потрібні папір, ножиці і клей і якийсь виріб вже є, можна брати в рамку і на стіну вішати. Навіть якщо при вирізанні помилку зробиш, все одно щось виходить.

Колись майстрам витинанок замовляли багато. У свій час це була мода, хати ними прикрашали.

Зараз роблю витинанок більше тоді, коли хтось замовить. А раніше я часто вирізала, щоб утвердитися чи навчитися. Коли замовляють, то для художника це поштовх, починаєш щось творити. Одна вчителька у школі замовила мені пори року, то я й собі зробила. А в основному самі майстри-колеги цікавляться, часто ми міняємося виріб на виріб.

Витинанки важко оцінювати. Бо до золота одне ставлення, до паперу зовсім інше. А багато людей просто не цінять. Іноді стоїш на ярмарку, підходить жіночка : «Ой, смотрі ето дєткі вирізалі». Що тут скажеш?

Якось я робила оформлення сцени для дитячого колективу. В Музеї Івана Гончара вони репетиції проводять. Я зробила композицію з чотирьох ватманів, то взяла по сто гривень за ватман. Не знаю, дорого це чи ні. А листівочки продавала по 5 гривень, коли ще долар був по п’ять.

Великого інтересу збоку до витинанки я не відчуваю. Може я ніде не буваю, не виставляюся. Довгий час я взагалі соромилася показувати свої роботи. Чогось мені було боязко, що нікому воно не сподобається. Окрім того, я ж спочатку, коли вчилася, то трішки копіювала роботи і мені було не зручно. Але якось Олекса Долі мене по простому якось підтримав. Каже: «Та чого ви, он інші нічого не вміють робити і лізуть, а ви соромитеся. Давайте-давайте, будьте сміливішими».

Я зараз працюю в основному з дітьми. Мій час йде на дітей. Ми з ними і писанкуємо і лялечки робимо, і витинанки, ангелики. Дітей беру з першого класу і за бажанням до дев’ятого класу навчаю. Гурток у нас бюджетний, всі безплатно ходять. Батьки іноді якісь кошти збирають, бо ж треба інструменти, фарби, а зараз світло робимо у класі, бо школі не до цього.

Навчаю дітей називати все своїми іменами. Розказую, що у нас на заняттях не повинно бути слів: оця, отой – всі форми, образи чи символи повинні якось називатися. Тому у нас є «гребінчики», «драбиночки», «косиночки». Це я вичитала в монографії Станкевича, а дещо додумала для практичності, а щось діти й самі називають.

Коли були маленькими, мої діти різали витинанки, а зараз в них вже інші заняття. Але чогось думаю, що будуть цього своїх дітей вчити. Все-таки виховання проходить не в школі, а в сім’ї. Те, чого ти дітей вчиш, вони все одно повторять на своїх дітях. Я запам’ятала на все життя, коли була маленька, моя мама малювала для мене. Нічого так не згадується, як оте, що вона мені щось малює.

Я кажу батькам, якщо ви хочете, щоб дитина чимось серйозно захопилася, ви повинні самі цим захопитися. І є батьки, які приходять у гурток, поруч сідають, щось там записують, творчо працюють.

Довідка

Витинанка як вид народного декоративно-вжиткового мистецтва своїм горінням сягає в сиву давнину. Ще у V ст. до н. е. кочові народи прикрашали свій побут візерунками зі шкіри, хутра, повсті. Прототипом українських витинанок вважають невеликі шматочки білого паперу з ажурно витятими краями, так звані кустодії, що служили підкладкою і оздобою для канцелярських печаток у середині XVI ст. Витяті кустодії на документах виходять із вжитку в другій половині XIX ст. А в середині цього століття в українських селах з'являються народні паперові прикраси, котрі призначались для оздоблення інтер’єру сільської хати: мережками з паперу люди прикрашали горщики для квітів, сволоки та віконні наличники в хатах, рамочки для портретів, картин. У розвитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував із мальованим, інколи доповнюючи його. Мотиви орнаменту і способи розташування їх у витинанках аналогічні стінним розписам. Селяни віддавали перевагу витинанкам тому, що виготовляти їх легше і швидше ніж розписи, простіше змінити при наступній побілці хати. Виготовляли витинанки навесні перед святами, коли селяни білили і прикрашали житло. Подекуди міняли витинанки й перед Новим роком. На стіну їх наклеювали молоком, аби легко зняти при наступній побілці.

Найдавніші українські витинанки, що дійшли до нас, походять з Прикарпаття і Західного Поділля.

Розмовляла Катерина Качур

На Мамаєвій Слободі у Києві представили рукавичку, у якій змогли б поміститися втричі більше звірів, аніж це було в однойменній народній казці. Не дадуть збрехати батьки з дітками, що брали активну участь у заході. «Рукавичка» — це друга казка з 12-ти, яку впродовж року запланували спільно матеріалізувати Центр народознавства «Козак Мамай» та інтернет-проект «Рукотвори».

На слобідську рукавичку пішло до п'яти метрів тканини та чотири дні кропіткої роботи. Шили текстильний виріб п'ятеро майстринь вручну, без використання швейної машинки. Коричневий відтінок виробу надали фарбами з балончиків.

Та створювали рукавичку не просто так. Вона стала прообразом своєї попередниці, що за сюжетом казки загубили дід з песиком та у яку ховалися від холоду тварини. У лісових звірів перевтілювалися дітлахи, а переконливого вигляду їм надавали відповідні маски. Під супровід кобзаря-казкаря Сашка Гончаренка діти творили свій театр. В ігровій формі вони інсценізували події народної казки. Від листопадового холоду теж ховалися у текстильну хатку, яка явно припала їм до душі. За підрахунками, в пошиту рукавичку змогли одночасно вільно поміститися 33 дітей та один дорослий.

Отак стають лісовими звірятами

Вхід до знаменитої Рукавички

Перші мешканці

Вигляд ззаду

Рукавичка вмістила 33 дітей та одного дорослого

Випробовували себе дітки не тільки в акторські грі, а й творили руками. З паперу у формі витинанок під супровід майстрині Світлани Рак вирізали тих самих лісових звірів, рукавички та... сніжинки, чим напевне викликали сьогодні перший сніг у столиці :-).

Паперова казка

Майстер-клас з витинанки

По завершенні дійства кожен маленький учасник отримав свій подарунок — шоколадну гривню чи медовий пряник, а троє найпрудкіших — стильні теплі дитячі рукавички від усім знаної дизайнерки Оксани Караванської, які вона пошила спеціально до цієї події.

Рукавички від Караванської

Подарунки діти спочатку із зав'язаними очима зрізали ножицями

Гірлядна з подарунків

А потім за дозволом зривали з мотузки

Нагадаю, минулого місяця у жовтні на Мамаєвій Слободі ожив «Солом'яний бичок». Цього разу гріла дітлахів від холоду «Рукавичка», а от у грудні мандруватимемо із хвалькуватим Колобок, якого хотіли з'їсти всі лісові мешканці.

Організатори «Рукотворної казки» прагнуть не тільки ознайомити дітей з українськими традиційними народними казками, які створювали ще діди дідів-прадідів. А й поінформувати, насамперед батьків, про історичну несправедливість, яка сталася сто років тому і триває донині. Йдеться про крадіжку справді українських народних казок російським письменником Алєксєєм Толстим на початку ХХ століття. Коли той «безсоромно поцупив у Бориса Грінченка, вперше видані ще у 1907 році «Українські народні казки», переклав їх та з гордістю видав під назвою «Русскіє народниє сказкі», хоча прадіди росіян до цих казок не мали жодного стосунку, хіба що тільки вони були написані кирилицею….

Як не безпідставно стверджують теперішні російські біографи: «Для Алексея Толстого переработка народных сказок была долгой и сложной задачей. Если верить его словам, то из многочисленных вариаций русской и народной сказки (це б то українського краденого та перелицьованого фольклору) он отбирал самые интересные, обогащенные истинно народными языковыми оборотами и удивительными сюжетными подробностями сказки, которые могли пригодиться детям и родителям в освоении русской народной культуры (насправді української давньої культури), её истории».

«Тому не дивно, що на обкладинках книг з надписом «Русские народные сказки», котрі продаються в Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Сімферополі, Полтаві та інших містах України, є, зокрема, й такі слова, призначені й для наших українських дітей: «Говорят, что в давние-давние времена случались на свете всякие чудеса: рукавички вырастали размером с дом, только что испеченный Колобок мог запросто отправиться в странствие, а звери разговаривали друг с другом и с людьми. Когда это было, тепер уж никто не вспомнит. Зато остались с тех пор прекрасные русские сказки: «Рукавичка», «Колобок», «Соломеный Бычок», «Курочка ряба», «Волк и Лиса» и многие-многие другие. Садись-ка, малыш, поближе и слушай…»».

«Певна справа, добродії з Москви, які видають подібні книжки, не дуже переймаються, яким робом був вкрадений цілий пласт української духовної спадщини та безсовісно переіменований під назвою «Русские народные сказки». Сучасні продовжувачі справи А.Толстого напевне сподівались, що за останні 80 років, з часу крадіжки графом наших українських казок, ми казковим чином все забули, цебто, як сказано було вище: «Когда это было, тепер уж никто не вспомнит». Помиляєтесь, «добродії», – ми згадали, саме тому й проводимо протягом року наш проект «Рукотворна казка», який спрямований проти безсоромного перелицювання та крадіжки українського національного фольклору, котрий складався нашими прадідами ще в часи, коли вони були козаками» — каже Костянтин Олійник, директор Центру народознавства «Козак Мамай».

А співорганізатор дійства Катерина Качур, як зазначає сайт «Рукотворне мистецтво», наголошує: «Змінити історію ми не можемо. Але мусимо про це знати і використовувати цю інформацію, обираючи казки для своїх дітей. Народне мистецтво та фольклор – це те, на чому треба виховувати маленьких українців».»

Текст Катерини Качур
Світлини Богдана Гдаля

Вироби сучасних українських майстрів, зібрані для виставки «Український сувенір 2010», яка відбулася 14-16 листопада 2010 року в Українському домі в Києві. У ролику використані світлини творів понад півсотні народних умільців. Їхні прізвища подаємо внизу. Якщо ви помітили свій виріб серед інших, але не знайшли своє прізвище у списку, напишіть нам і ми вкажемо ваше авторство. Буваючи на ярмарках і фотографуючи твори, не завжди є можливість познайомитися з майстром і запитати його ім'я.

Майстри, вироби яких були використані у видиві:

1. Анатолій Байда, гончарство, Київ
2. Тетяна Поліщук, Миколаїв, плетіння з соломи
3. Алла Маркар’ян, різьба по дереву, Полтава
4. Тетяна та Наталя Катриченки, народна лялька, Київ
5. Роман Ставицький, дитяча іграшка, Київщина
6. Іван Приходько, дитяча іграшка, народний розпис, Київщина
7. Ніла Салаутіна, Черкащина, плетіння з соломи
8. Світлана Бондар, Донеччина, інкрустація соломкою
9. Ольга Отнякіна-Бердник, гончарство, народний розпис, Черкащина
10. Василь Буяновський, Київ, традиційні музичні інструменти
11. Віктор Андрощук, гончарство, Рівненщина
12. Леся Денисенко-Єременко, Київщина, гончарство
13. Тетяна Серебреннікова, вишивка, Київ
14. Ірина Галущак, бісероплетіння, Тернопіль
15. Раїса Корякіна, плетіння з кореня сосни, Київщина
16. Людмила та Наталя Дворяківські, народний розпис, Київ
17. Василь та Інна Перепадя, плетіння з соломи, Київщина
18. Федір Куркчі, Донецьк (Канада), гончарство
19. Анатолій Бровченко, дитяча іграшка, Київ
20. Георгій Моравський, гончарство, Львів
21. Олександра Пренко, ткацтво, Кіровоград
22. Валентина Ткач, ткацтво, Київщина
23. Сергій Денисенко, Київщина, гончарство
24. Тетяна Стороженко, писанкарство, Кіровоград
25. Олексій Трачук, гончарство, Київщина
26. Василина Боцвінко, ткацтво, Івано-Франківщина
27. Марія Кравчук, плетіння з соломи, Волинська область
28. Надія Денисюк, вишивка, Запорізька область
29. Леся Турукіна, писанкарство, Київщина
30. Роксоляна Павлик, вітражне мистецтво, Львів
31. Микола Римар, різьбярство, Київщина
32. Наталя Свиридюк, народна лялька, Полтава
33. Галина Назаренко, Петриківський розпис, Дніпропетровщина
34. Ростислав Крамар, писанкарство, Тернопіль
35. Олександр Ковальчук, коваль, Київ
36. Семен Тлустий, дитяча іграшка, Львівщина
37. Іван Бобков, гончарство, Київ
38. Анжела Драч, гончарство, Київщина
39. Тетяна Козлова, плетіння з соломи, Луганщина
40. Зоя Предко, гончарство, Київ
41. Роман Малко, народний розпис, Київ
42. Раїса Павленко, плетіння з соломи, Київ
43. Зоя Сташук, писанкарство, Київ
44. Надія Химиченко, українські віночки, Київщина
45. Марія Чулак, плетіння з бісеру, Івано-Франківщина
46. Сергій Святний, дитяча іграшка, Київщина
47. Марія Сіянко, декоративний розпис, Київ
48. Андрій Пушкарьов, витинанки, Дніпропетровськ
49. Віктор Терещенко, майстер-сопілкар, Київщина
50. Катерина Юринська, декоративний розпис, народна лялька, Запоріжжя
51. Ірина Пастернак, декоративний розпис, Київ
52. Ірина Суліковська, народна лялька, Київ
53. Сергій Приймак, чинбарство, Київ
54. Наталка Кузьменко, народна лялька, Черкаси
55. Лариса Кириченко, вишивка, Сумщина
56. Ніна Саєнко, інкрустація соломкою, Київ
57. Наталя Дігтяр, розпис на склі, Полтава
58. Лариса Теліженко, народна лялька, Черкаси

Відому у світі українську щедрівку лідер гурту Воплі Відоплясова втілив по-особливому, заспівав і зняв її у вигляді мультиплікаційного музичного кліпу. Роботу презентували в перший день зими на Мамаєвій Слободі у Києві, кутаючись від кусючого морозу.

Сценарій кліпу за місяць роздумів написав професійний казкар Сашко Лірник. Картина розповідає різдвяну історію маленького хлопчика з майбутнього, який знайомиться з найголовнішим святом на Землі — Різдвом, подорожуючи в часі та просторі — із сучасного міста до стародавнього казкового села. У мультику злі правоохоронці, пузаті бізнесмени на крутих машинах та поп-діви обертаються на дітей, які потім виростають та стають добрими людьми.

Лірник Сашко, казкар:

— Похмуре місто, в якому навіть сніг підчищають, нічого людського не залишилося, всі поспішають, гроші, робота. І тут раптом всередині цього міста є загублене місце, де зберігся той світ, коли ми ще маленькими були: бабця, дідусь, вертепчик стоїть, хатки красиві. В ту хатку заходять дітки-колядники, а за ними дорослі. Дорослі змінюються, стають тими, ким є насправді. Якщо він бізнесмен, але насправді хоче на коні скакати, медяники лизати, або якщо вона поп-зірка, а насправді хоче бешкетницею бути... Це дійсно різдвяна казка, її було дуже складно втиснути в маленький проміжок часу. Але колись може у нас з’явиться можливість, і її ми розгорнемо у справжній повнометражний мультфільм.

Працювало над картиною 15 людей протягом 5 місяців. На персонажів та антураж пішло 150 кг пластиліну, а на казковий лапатий сніг — 100 кг солі.

Степан Коваль, режисер-мультиплікатор:

— Під час підготовки мультика було наліплено більше сотні персонажів. Якщо загалом їх десь 10-15, то кожного переліплювали по 5 по 10 разів, тому що під час роботи персонажі руйнувалися, їх було важко анімувати. Солі купили 100 кілограм, бо це простий доступний матеріал. Сіль не зовсім біла, сірувата, а для зйомок білий колір якраз не потрібен.

Степан Коваль, Олег Скрипка та Сашко Лірник під час презентація кліпу-мультика

Пластиліновий персонаж

Мультиплікаційним «Щедриком» Олег Скрипка задав святковий настрій і розповів, що різдвяна Країна мрій розпочнеться вже 8 грудня, коли на Мамаєвій Слободі оселиться Святий Миколай.

Олег Скрипка, організатор фестивалю «Країна мрій»:

— В мене вже давно була така ідея — об’єднати українські свята одним фестивалем, одним заходом. І в цьому році ми робимо це в партнерстві з Мамаєвою Слободою, тому що я вважаю, що це найкраще місце якраз для такого заходу. Можна з дітьми приходити сюди, є хати, де можна погрітися, поїсти борщу і вареники. Концерти будуть відбуватися на вулиці, ходитимуть колядники, тут є можливість розвести відкритий вогонь, біля якого можна грітися і подавати людям гарячі напої. Мамаєва Слобода відкрита щодня, а ми свої заходи робимо по святах.

Дорослих і дітлахів на Мамаєвій Слободі потішить катання на санях, льодова гірка-ковзанка, ярмарок народних майстрів, смачна традиційна кухня. Також на гостей чекатимуть обряди «Маланки та Василя», Різдвяний Вертеп під проводом Тараса Компаніченка, обряд «Кози», зустріч малечі зі Святим Миколаєм, найцікавіші казки від Сашка Лірника, врочисті колядки, щедрівки і святкові виступи Олега Скрипки, Тараса Чубая та інших українських музикантів. Урочистим фіналом зимових свят стане грандіозне ритуальне дійство на Водохреща – купання в ополонці озера Красовиця та змагання за «Орданський Орден» (вирізаний з криги хрест), яке відбудеться 19 січня, а також спалення дідуха, що ознаменує собою закінчення новорічного циклу зимових свят.

Текст та світлини Катерини Качур

Джерело: Рідна країна

Іван Іванович Гончар з села Коболчин Сокирянського району Чернівецької області носить своє прізвище не просто так. Окрім того, що є справжнім спадковим майстром гончарем, ще завідує районним музеєм гончарства, який сам власне й створив. Зустрілася з майстром на Всеукраїнській виставці «Український сувенір — 2010», яка відбулася у листопаді цього року в Українському домі у Києві. 

Першим гончарем у нас був Господь. Він виліпив з глини людину. А потім вже гончарство розвинулося.

За давніх віків першими гончарями були жінки. Чоловіки потім вже приєдналися. По історії знаємо, що чоловіки більше займалися полюванням на звірів, а жінки вдома поралися і займалися гончарством.

257 гончарів було в моєму селі до і після війни. Але поступово люди йшли в колгоспи. Гончар не міг вдень працювати в колгоспі, а увечері дома, тому що фізично це дуже виснажливо. Через те гончарство поступово затухло. У мене в селі зараз працюють до п’яти гончарів.

Я з роду гончарів, у мене батько працював гончарем і брати. Зараз моє завдання відновити гончарство – навчити дітей, дорослих, показати людям, що ця творчість потрібна.

Іван Гончар, майстер з Чернівеччини

Моїм завданням було створити великий гончарський музей. І я це зробив, створив Районний музей гончарства села Кобальчин Чернівецької області – єдиний на Буковині. Я можу сказати, що такого типу музею, як у нас, немає ніде в Україні. В музеї знаходяться старовинні вироби майстрів гончарів; їхні кола, приладдя, гончарні ножики, миски, в якій вони розтирали поливу чи ангоби. Є сила силенна портретів гончарів, які колись жили і працювали, а тепер з них беруть приклад вже діти. У мене вчаться внуки, правнуки дійсних гончарів. Це те, що в крові.

Я веду гурток при музеї гончарства. Займається там десять дітей. Я можу й більше навчити, але не можу за браком часу. Я ще й керівник місцевого народного хору. У нас при музеї працює ще гурток ткацтва.

Пробував працювати з глиною я ще з дитинства, років з восьми. Потім я по школах пішов, закінчив музично-педагогічне училище, потім фізкультурний інститут. 25 років працював вчителем музики, фізкультури і малювання.

Серйозно взявся за гончарство, коли пішов на пенсію. Мені вже 71 рік, але глина тримає. Мені кажуть, що я не відповідаю своєму віку, то оце вона, глина допомагає мені тримати себе у формі, я постійно рухаюся. Ми весь час шукаємо глину, копаємо її, збиваємо, перестругуємо.

Глина – це божий дар для людства. Ми ходимо по грошах. Тільки глину треба вміти перетворити в глечик, сувенір, вміти продати його.

У нас в сім’ї всі їдять з гончарного посуду. Чому наші батьки і діди були здоровими, зуби хороші мали? Тому що вони їли з глиняної миски, дерев’яною ложкою, спали на глиняній печі, ходили босими, був зв'язок з природою, космосом. Зараз багато людей вже це зрозуміли і від алюмінієвих каструль повертаються до екологічно чистого гончарного посуду.

Глину і їдять і п’ють. В ній є всі необхідні для організму речовини.

Глина використовується скрізь — і в авіації і в космосі. Колись я чув, що японці глину навіть в моторах використовували.

Чорнодимлена кераміка

Буваю на ярмарках у Пирогові, Чернівцях, Полтаві, Опішні. В Румунії торік чотири рази був, там теж ціниться натуральна глина. Замовляють багато. От я зараз роблю замовлення для одного ресторана в Кам’янець-Подільському. У них страви подаватимуть у посуді виключно з гончарської глини. 24 найменування посуду: салатниці, посуд для різних страв.

У глиняному посуді страви довше не киснуть. На ярмарках в основному беруть горщики, особливо макітри для тертя маку, горщики для чинахи (печеня – авт.), для борщу.

Колись носили воду в отаких баньках (на світлині — правий верхній виріб — авт.). Її закривали качаном від кукурудзи, викопували ямку, клали цю баньку з водою, закривали землею і вода в ній стояла свіжою холодною цілий день. Ще нашу баньку називають «український холодильник».

Колись у нас для молока робили глечики з «пупом». Спеціально посередині виліплювали виступ. Казали, що в таких глечиках гарно збирається сметана. Господині їх навіть спеціально замовляли.

Мій батько робив так і я це перейняв: коли сідав за роботу до глини або до гончарного кола, обов’язково перехрещувався сам, перехрещував коло і казав таку промову: «Допоможи мені, Господи, цілий день працювати з результатом». І Господь допомагав.

Щоб стати гончарем, потрібне тільки бажання. А любов може з’явитися навіть вже в ході роботи.

Глина дуже затягує. Я буває так працюю, що навіть їсти не хочу йти.

За день я найбільше можу зробити десь 100-120 горщиків. На виготовлення одного горщика йде півтори-дві хвилини, а є ще й електричні кола. Тоді гончар вже не думає, автоматично руками працює. Ви ж бачите, я з вами розмовляю, а руки роблять. Сильний гончар форму посуду придумує находу, ескізів не робить.

Горщик

Працюю в місцевій традиції. Переді мною зараз велике завдання –відновити чорнодимлену кераміку. Навчити цього дітей, поробити печі.

Беру участь у в різних проектах, можливо виграємо гроші. Бо все впирається в гроші. Треба щоб держава допомагала нам. Щоб я не стругав стружком глину в 70 років, а щоб мені допомогли купити агрегат, глином’ялку або вакуумний прес, та й тоді все швидше піде. А то ми говоримо в пусту: треба розвивати, треба розвивати. Гончар сам не може це купити, тому що прес коштує десь 50 з лишнім тисяч. Це якщо великий, а малий десь тисяч 20 гривень. Ці агрегати у нас колись випускав Слов’янськ, а зараз там, як і скрізь, все розбито. А от за кордоном їх випускають в Німеччині, Франції, Австрії, Японії.

Я щоб мав зараз японське гончарне коло, то це просто казка, це лялька. Правда, він з мотором, але й таке треба показувати людям, ми повинні рости. Я б поруч поставив електричне і ножне коло, показав, як працювати на цьому і на тому. Але електричне коло коштує біля двох тисяч доларів. А де гончар візьме такі гроші? Хоч би один бізнесмен, багаті люди, які мільярдами перекидаються, сказав: ану, дамо цьому чоловічку, скільки йому потрібно. Хай він закупить, хай він продовжить навчати дітей і показувати мистецтво людям.

Я писав листи і до Тимошенко і до Януковича, коли він прем’єр-міністром був. До кого я тільки не писав – відповіді нема. Відповідь на місцеві органи. Та добре, що в нас голова держадміністрації, Козак Василь Васильович, відгукується на любі питання, допомагає. Завдяки йому у нас і музей створений.

Текст та світлини Катерини Качур

В Україні зробили найбільшу ляльку – зростом з середньостатистичну дівчину. Лялька висотою 1 м 60 см вже потрапила до книги рекордів України, розповідає заступник міського голови Рівного Галина Кульчинська.

На створення «іграшки» у майстрині Ірини Зайцевої пішло півроку часу і кілометри ниток. «Але вона молодець. І ми пишаємося такими людьми», — хвалять у Рівненській мерії.

За словами Галини Кульчинської, вона спеціально попросила «одну з найкращих майстринь України зробити такий собі ляльковий шедевр — щоб лялька була вбрана в одяг з льону, така собі справжня україночка, щоб вишивка була давня, поліська».

Майстриня-лялькарка Ірина Зайцева двадцять років виготовляє ляльки. За все життя жінка виготовила вже понад тисячу різних ляльок.

Джерело: zaxid.net та Українська правда

Вже вдруге на Мамаєвій Слободі до 19 грудня відкрили резиденцію Святого Миколая. Доки традиційний український чарівник, за легендою організаторів, сідав літаком у Борисполі і чимдуж поспішав на Слободу, малеча у вишиванках вчавлювала тісто у спеціально вирізьблені форми. Заздалегідь ці форми у вигляді карасиків замовили у майстра Володимира Шевця з Черкащини.

Разом з дітьми, що приїхали з Боярки, Миколая очікували такі гості, як співак Олег Скрипка та єпископ Євстратій Зоря. Останній розповів, чому форми зроблені саме у вигляді риб.

Євстратій Зоря, єпископ, УПЦ КП:
— Тому що це один з найперших і найдавніших християнських символів. Грецькою мовою риба це Іхфіс (Ίχθύς — авт.), тобто, перші літери словосполучення «Ісус Христос Син Божий Спаситель». Це був символ, за яким впізнавали один одного. До того ж, перші апостоли були рибалками і Христос казав, що вони будуть ловцями людей.

Святим Миколаєм, який приїхав «здалеку» в супроводі козаків каскадерського театру на чолі з Олегом Юрчишиним, виявився кобзар Олександр Гончаренко. Діти йому заспівали пісню про Миколая, а він згодом її сам доспівав на своїй бандурі. Потім прочитав кілька листів з мріями від дітей, які надійшли цього року, і разом зі всіма почесними гостями заходу підписав охоронну грамоту названу глейтом, якою офіційно відкрили резиденцію.

Олег Скрипка в свою чергу згадав свої дитячі роздуми про Діда Мороза, і пояснив, чому Миколай є для нього ближчим.

Олег Скрипка, лідер гурту ВВ:
— В мене в дитинстві були проблеми з Дідом Морозом. По-перше, я в нього не вірив. А по-друге, якось багато було цих свят і дідів морозів. Ти чекаєш, а один приходить в дитячий садок, потім вже інший на роботу до батька, а до мами, взагалі жінка-дід мороз. Якийсь бардак. Ти чекаєш дива, а диво не стається. Ялинка, генеральний секретар по телевізору. Не було відчуття свята. Дід Мороз був штучним як Радянський Союз. В мене щодо нього в школі було таке відчуття як на уроках з наукового комунізму... А ще виникало питання, які стосунки між Снігуронькою і Дідом Морозом. Це турбувало підсвідомо. Бо що це таке — старий дід з молодою ходить. Я завжди думав, що це його дружина, але вони офіційно не одружені. В дитинстві ніхто не пояснював що то внучка... А Миколай це для дітей — добрий дух, який приходить раз на рік і твої бажання виконує. Це як добрий ангел, а він у кожної людини існує. Бо без доброї сили людина не може жити...

Урочистий осідок Миколая працюватиме до 19 січня. За ці дні батькам, які приведуть діток до резиденції, запропонують кілька варіантів символічних подарунків, які треба буде оплатити. Головним у подарунковій композиції буде медовий пряник. Його величина залежатиме від можливостей батьків. Коштуватиме гостинець від 30 гривень.

Текст та світлини Богдана Гдаля

7 грудня в Музеї Івана Гончара гадали на долю, готували вареники, навчали пекти калиту та відтворювали традиційний колись дівич-вечір.

Все почалося о 17 годині. Музейна зала Етноклубу повна гамору та сміху. На підлозі лежить оберемок дрів, а на столі миска квасолі. Незаміжні дівчата розказують, як наворожити собі гарного чоловіка.

Марія Пошивайло, учасниця дійства:
— В цей день виходили на вулицю і запитували першого зустрічного чоловіка, як його звати. Це означало, так буде звати твого майбутнього чоловіка.

Також в цей день, щоб ніхто не бачив, йшли виломлювали гілочку з вишні, яка мала стояти аж до Різдва. І якщо вона розцвітала, це означало, що дівчина вийде заміж цього року, а як ні, то буде чекати наступного і знов ворожити.

Є ще таке ворожіння: дівчата знімають свої чоботи і переставляють їх аж до виходу. Чий чобіт першим дійде до кінця та дівчина цього року перша вийде заміж.

Я ворожила, але поки що все не збулося, але сподіваюся, що цього року моє ворожіння збудеться.

Соломія Савицька, учасниця дійства:
— В оберемок потрібно набрати якомога більше дрів і викидати по одній дровині і казати: вдівець, купець, молодець… і так до кінця поки щось не випаде. Я всіх назв не знаю, які мають бути, але що більше дрів, тим більше шансів на хорошого чоловіка.

Ще нам розповідали, що дівчата в цей вечір на Катерини ходили і обіймали тини. Потрібно було три рази обійняти тин, якщо три рази була парна кількість прутиків, то тоді відповідно буде пара в цьому році.

Ще одне ворожіння: необхідно лівою долонькою взяти жменю квасолі і по одній зернинці відкладати, при цьому приказуючи: в дівках сиджу — заміж піду, в дівках сиджу — заміж піду… і так до кінця. Мені випало, що я в дівках сиджу, тобто рік можна ще вчитися.

Ворожіння на квасолі

Як розгледіти чоловіка у дровах

Старші дівчата та жінки прямо в залі на столі ліплять вареники. Всередину кладуть капусту та вишні. Відвідувачі з глядацьких місць в передчутті пригощань уважно спостерігають.

А майстриня з випікання обрядового печива Ганна Павлівна замішує тісто на калиту. Каже, обрядовий корж зазвичай печуть з 12 на 13 грудня. Кілька дівчат з ручками та папером запитують рецепт. Жінка називає кількість складників на дві калити:

• 7 склянок борошна
• 1 склянка цукру
• 3 столових ложки меду
• 3 ст ложки масла
• 3 ст ложки олії
• дрібка солі
• 1 склянка горіхів
• 1 склянка маку
• 1 склянка родзинок
• 1 столова ложка соди гашена оцтом
• 0,5 ложки ванільного цукру
• 1 десертна ложка кориці
• 3 яйця
• Півлітра молока

Замісити тісто.

Зверху калиту змастити яйцем. Прикрасити горіхами та маком.
Пекти при 180С 30 хв.

Розміром з пательню

Змащуємо яйцем

Калита-сонце

Спеціально до цього свята в музей запросили колектив «Надія» з села Пастирське Смілянського району на Черкащині. Колоритні бабусі на сцені в театралізованій формі показували «оденки», тобто одноденні вечорниці, які відбувалися в одній хаті. Дійством керувала режисер, працівник Музею Івана Гончара Галина Олійник.

— На вечорницях дівчата не сиділи марно, завжди робили якусь працю, наприклад займалися прядивом чи вишивали… Співали пісень. Коли закінчували вечорниці, то якраз і готували спільну вечерю. Дівчата, які перший рік цього року дівували на Катерини виставляли всім гостину. Вони обов’язково варили кашу, вареники. А на Черкащині було ще прийнято готувати вареники з маком.

Гурт "Надія" з Черкащини

Бабця з Черкащини

Катерина – свято жіночої долі – переконана народна артистка України Ніна Матвієнко. Каже, в дитинстві пам’ятає, як ворожили її сестри та й сама не раз у гурті дівчат вдавалася до ворожінь.

Ніна Матвієнко, народна артистка України:
— Мої старші сестри на Андрія ставили стаканчик води і широченьку трісочку, яка означала дорогу. Зав’язану стрічку клали під подушкою. Пам’ятаю нам тоді сни снилися. Мені вже у восьмому класі приснився мій Петро. Сниться, що я йшла через оцю кладку, але перила були дуже хиткі і я бачу, як вода прямо через цю кладку ллється. Я йду, а вона аж хилиться. Я з таким страхом перебігаю дорогу, а він стоїть на другому боці у світлому светрику. Потім коли я вже побачила цей светр в реальному житті, то думаю, ну, де я його бачила. А хлопців у той час у мене було повно, про Петра тоді ніхто й не думав. Але якби ви не гадали і не думали, а свою долю не перейдеш, ти обов’язково з нею зіткнешся.

Налітай!

Коли вареники зварили, ними пригощали гостей. А на Андрія обіцяють в окремі вареники підсипати ще й солі, перцю та інших прянощів. Тож кому попадеться, вас попередили:-)

Катерина Качур

Президентові України
п. ЯНУКОВИЧУ В.Ф.
Кабінету Міністрів України
Київській міській державній адміністрації
Національній академії наук України
Громадськості України

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
на підтримку Національного музею народної архітектури та побуту України
та його директора Павла Федаки –
щодо концепції діяльності та розвитку Музею

Шановні співгромадяни!

Протягом останнього року в українському інформаційному просторі прокочуються хвилі брутальної дезінформації щодо стану справ у Національному музеї народної архітектури та побуту України та щодо особи нинішнього директора музею Павла Федаки. Впадає в око одностайна неадекватність цих претензій – вона наводить на думку про сплановану акцію, ймовірно, суто рейдерського характеру.
Національний музей народної архітектури та побуту є гордістю України. Це музей світового рівня за обсягом колекції (близько 80 тисяч, з них 278 архітектурних експонатів), унікальною етноландшафтною експозицією, масштабами польових досліджень та засадами автентичності у реставрації пам'яток. Директор музею П.М.ФЕДАКА має авторитет серед фахівців як знавець народної культури і музейної справи. У його доробку 25 окремих видань, понад 300 наукових праць та близько 900 науково-популярних публікацій, кандидатська і докторська дисертації, присвячені народному будівництву, а також багаторічний досвід керівної роботи у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту.

В особі П.Федаки Музей вперше за сорокарічну історію свого існування одержав фахового керівника, який рішуче став на захист інтересів музею, його засад, стану, перспектив розвитку. Він послідовно сприяє консолідації зусиль колективу, передусім досвідчених науковців. Тому дивує набір звинувачень у публікаціях дезінформаторів – «пенсійний вік», «відсутність реставрації в музеї», «утиски щодо перспективних співробітників». Oстаннє – маючи на увазі нових заступників директора. Але ж ніяка «молодість» не замінить їм набутого досвіду музейної роботи і фахової кваліфікації. На жаль, це були призначення «згори», і жоден з них не мав ані найменшого досвіду музейної роботи. Тому й сталося, що некомпетентні особи прагнули реорганізовувати музей світового значення з величезним науковим доробком у такий собі розважально-комерційний «етнопарк», і своїми діями підтримували тих, хто зазіхає на музей та його довкілля.

Що ж, можна припустити, що ці люди, як і автори диких обвинувальних публікацій, були і є дезінформовані. А хтось – як знати? – може бути і прямо зацікавлений у співпраці з особами, що для них музей і охоронна зона – лише вигідний шмат київської землі, досі не відданий під забудову...

Що ж до «відсутності реставрації в Музеї», то державне фінансування її припинене з початку 2009-го року. Новий директор прийшов на посаду у 2009-му. Відтоді власними силами було проведено ремонт та часткову реставрацію близько 40 пам'яток. 6 архітектурних експонатів були відреставровані коштом фонду п.Рината Ахметова «Розвиток України». Так само завдяки фонду було відремонтовано та відновлено частину водогону та облаштовано дорогу в зоні «Поділля».

Але у 2010 році керівники проектів Фонду «Розвиток України» висунули вимоги щодо докорінних змін у структурі та менеджменті Музею, спрямовані на знівелювання його статусу наукової установи та перетворення його, по суті, на розважальний заклад. Тому сьогодні постає питання про необхідність збереження фахової концепції музейної роботи − хоч би й ціною відмови від спонсорської допомоги. Зрештою, невже ж Музей, що має статус Національного, не заслуговує державного фінансування реставраційних робіт?

Шквал негативних публікацій та листів у різні інстанції призвів до ДВАДЦЯТИ ДЕВ'ЯТИ перевірок і комісій з боку різних контролюючих органів, які протягом 2010 року перевіряли роботу музею в цілому і директора зокрема. Жодного «криміналу» знайдено не було. Кадрові переміщення всередині музею, ініційовані директором, відбувалися і відбуваються на законних підставах.

Сьогодні довкола багатьох музеїв виникають штучно створені проблеми – в одних через приміщення, в інших – через територію... Є ризик, що уся культура в Україні може стати жертвою людської захланності. Але що ж тоді ми залишимо у спадок дітям і онукам? Звідки вони знатимуть правду про те, якою була Україна?

Вважаючи за необхідне підтримати збереження й розвиток музейної справи в нашій державі, а також вболіваючи за долю найбільшого скансена в Європі, ми висловлюємо підтримку Павлові ФЕДАЦІ в його музейній роботі, і, зокрема, поділяємо основні принципи, якими він незмінно керується:

1. Пріоритет у музейній роботі має надаватися збереженню автентичності та наукової достовірності пам'яток, їх професійному зберіганню, реставрації та дослідженню. А для цього потрібен насамперед кваліфікований науковий підхід до справи.

Унікальне зібрання музею, ґрунтовна наукова концепція його створення й розвитку, і, зрештою, вкладені в нього за 40 років існування громадські та державні кошти заслуговують на те, щоб Музей міг провадити далі науково-дослідну та просвітницьку роботу, не розмінюючись на комерцію та дешеву індустрію розваг.

2. Просвітницька робота у музеї має провадитися на властивих йому засадах. Адже Музей створювався не заради бізнес-прибутків, а як скарбниця духовної спадщини народу. І головний обов'язок Музею − охороняти цю спадщину і повертати її в осмисленій формі суспільству.

При цьому структура Музею передбачає найширші й найрізноманітніші форми роботи з відвідувачами, які радикально відрізняються від пропонованих нині бізнес-програм, лише зовні прикрашених етноекзотикою.

3. Охоронна зона довкола Музею є надзвичайно важливою його частиною – вона зберігає унікальне етноландшафтне середовище народу-хлібороба.

Це середовище, по суті, є основною пам'яткою Музею. Обрання території для розміщення Музею не було випадковим. І сьогодні саме завдяки унікальному поєднанню ландшафту й експозиції Музей у Пирогові є одним з найкращих скансенів світу.

4. Реставрація у Музеї має провадитися за державний кошт – національний статус Музею того заслуговує.
А при залученні додаткових коштів обов'язково слід зважати також на обсяги й характер можливих зацікавлень спонсорів на території Музею.

Тож сьогодні просимо Вас захистити Музей і його директора від незаконних втручань і зазіхань на територію, охоронні зони, права та концептуальні засади діяльності. Ваша підтримка стане великим внеском у розбудову держави і її майбутнього.

========================================================
Детальніше ознайомитися зі станом справ у Музеї можна, зокрема, на інтернет-ресурсах:
 http://www.dt.ua/
 http://rukotvory.com.ua/kolektyv-muzeyu-v-pyrohovi-za-dyrektora/
 http://www.noble.kiev.ua/novosti
 http://old.novaya.com.ua
 http://www.socmart.com.ua/articles
=======================================================

Збір підписів до листа триває.
На сьогодні, 8 грудня 2010 року, ВІДКРИТИЙ ЛИСТ підписали:

Тиводар Михайло Петрович
Докт.істор.наук, етнолог, професор Ужгородського національного Університету

Задорожний Володимир Євгенович
Докт.істор.наук, професор Ужгородського національного Університету

Мушинка Микола
Докт.філолог.наук, академік НАН України, м. Пряшів, Словаччина

Сополига Мирослав
Докт.істор.наук, директор Музею української культури у м. Свидник, Словаччина

Зускінова Івета
Голова Асоціації музеїв під відкритим небом Словаччини

Коукал Вітєзслав
Директор Музею під відкритим небом у м. Рожнів, Чеська Республіка

Лангер Юрій
Докт.істор.наук, етнолог, Чеська республіка

Пархоменко Микола Трохимович
Заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

Титова Олена Миколаївна
Директор Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК, канд...істор.наук.

Шпара Ігор Петрович
Народний архітектор України, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, голова Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, президент Національної спілки архітекторів України

Кролевець Сергій Павлович
Голова Всекраїнської асоціації музеїв та заповідників

Верговський Сергій Володимирович
Ст.н.сп. НМНАПУ

Орел Лідія Григорівна
Ст.н.сп.  НМНАПУ

Вовченко Петро Трохимович
Зав.відділом «Полтавщина та Слобожанщина» НМНАПУ

Свирида Раїса Олександрівна
Зав.відділом «Середня Наддніпрянщина» НМНАПУ

Матійчук Михайло Михайлович
Зав.відділом «Карпати» НМНАПУ

Несен Ірина Іванівна
Зав. відділом «Полісся» НМНАПУ, канд.іст.наук

Пономаренко Світлана Григорівна
Вчений секретар НМНАПУ

Василенко Тамара Миколаївна
Зав.відділом «Південь України», «Українське село 60-70 р. ХХ ст.»

Назаренко Людмила Станіславівна
Зав. відділом фондів НМНАПУ

Ситниченко Світлана Миколаївна
Мол.наук. співробітник НМНАПУ

Костенко Людмила Анатоліївна
Наук. співробітник НМНАПУ

Карандєєва Тетяна Іванівна
Мол. наук. співробітник НМНАПУ

Вознюк Надія Степанівна
Зав.відділом матеріально-технічного забезпечення НМНАПУ

Кукліна Інна Миколаївна
Мистецтвознавець НМНАПУ

Верговська Марія Сергіївна
Мистецтвознавець  НМНАПУ

Бойченко Валентина Федорівна
Мол.наук.працівник відділу фондів НМНАПУ

Шафранська Галина Костянтинівна
Наук. співробітник відділу фондів НМНАПУ

Коломієць Ганна Олексіївна
Зав. науковою бібліотекою НМНАПУ

Войнова Валентина Євгеніївна
Художник-реставратор НМНАПУ

Савич Володимир Олександрович
Фотограф-реставратор, інженер 1 категорії НМНАПУ

Світлина doba.ua