27 лютого – 1 березня 2015 року Мистецький Арсенал запрошує дітлахів та дорослих на ЕТНО-ЯРМАРОК – творче дозвілля для всієї родини.

У Мистецькому Арсеналі збереться цілий ярмарок рукотворів від українських майстрів народного мистецтва та hand made, на якому відвідувачі зможуть взяти участь у оригінальних майстер-класах, придбати сувеніри, прикраси, іграшки, а також смачні солодощі. Для любителів рухливих дитячих та родинних ігор будуть працювати ігрові зони. На гостей чекатимуть весняні солодощі, духмяний чай, глінтвейн та бадьориста кава у затишних кав’ярнях. ЕТНО-ЯРМАРОК супроводжуватиме автентична українська музика та співи.

ПРОГРАМА ЗАХОДІВ 27.02—01.03*

27 ЛЮТОГО, ПЯТНИЦЯ

18.00-20.00 Концерт з нагоди урочистого відкриття Етно-ярмарку за участі: дитячого фольклорного колективу «Ангелярус» , ансамблю народної пісні «Сокіл», гурту бандуристів «Шпилясті кобзарі» та ін./Сцена/ Етно-ярмарок

28 ЛЮТОГО, СУБОТА

14.00-15.00 Виступ Етнографічного хору «Гомін», художній керівник – Леопольд Ященко/Сцена/ Етно-ярмарок

14.00-16.00 #Етноселфі в національному святковому одязі ХІХ, ХХ ст. проводить фахівець Музею українського декоративного прикладного мистецтва — Безкоравайна Г.І. /Центральна анфілада/

15.00-16.00 Презентація на тему: Етнографічна колекція «Кровець». Знайомство з віртуальним атласом народного мистецтва/Сцена/ Етно-ярмарок

16.00-17.00 Круглий стіл на тему: «Народне мистецтво: витоки і сьогодення»/Сцена/

17.00-18.00 Виступ фольклорного гурту «Надвечір’я», художній керівник – Катерина Левенко/Сцена/ Етно-ярмарок

18.00-19.00 Виступ дитячої фольк-студії колективу «Правиця», художній керівник — Марта Любчик/Сцена/ Етно-ярмарок

1 БЕРЕЗНЯ, НЕДІЛЯ

15.00-16.00 Виступ фольклорного театру «Дай Боже», мистецький керівник – Ольга Мельник/Сцена/ Етно-ярмарок

16.00-18.00 Концертна програма «ВЕСНА». Музика створена народом: від фольклору до джазу (за участі фольклорних дитячих та молодіжних гуртів)/Сцена/

*У ПРОГРАМІ МОЖЛИВІ ЗМІНИ

ГОДИНИ РОБОТИ:
27 лютого – робота ярмарку з 15:00 до 21:00
(вхід за запрошеннями, акредитацією, вхідними квитками)
Офіційне відкриття о 18:00
28 лютого – з 11:00 до 20:00
01 березня – з 11:00 до 18:00

Під час роботи Етно-ярмарку /27.02 — 01.03/, вхід на арт-проект ВІКНА та Етно-ярмарок здійснюється за єдиним квитком:

Загальна вартість єдиного вхідного квитка – 50 грн., пільгового квитка – 30 грн.

Пільговий вхід дійсний для учнів (старших 12 років), студентів, пенсіонерів за наявності відповідного документу.

Безкоштовний вхід для дітей до 12 років, інвалідів 1-2 групи, військовослужбовців строкової служби, учасникам АТО, музейним працівникам, членам Спілки художників (за наявності посвідчення).

24 лютого відбувся президентський прийом на честь Дня незалежності Естонії. Міністр іноземних справ Естонії Кейт Пентус-Розіманнус прийшла на святковий прийом у гуцульському народному вбранні.

За її словами, таким чином вона висловила підтримку Україні.

“Чому я одягла сьогодні український національний костюм? Сприймайте цей символ, як вислів підтримки. Останнім часом в душі ми всі трохи українці. Дякую Українському культурному центру, а також Анатолію Лютюку, який зібрав цей український народний костюм і запропонував таку можливість. Хай живе Естонія! Хай живе свобода! ” – заявила Кейт Пентус-Розіманнус.

fakty.ictv.ua

16 — 19 травня 2015 року у Львові пройде VII Львівський міжнародний дитячий фестиваль, який об’єднує усі види мистецтва – літературне, образотворче, декоративно–ужиткове, пісенне, танцювальне, театральне.

Програмою Фестивалю передбачено понад 500 цікавих і яскравих заходів для дітей та їхніх батьків, зокрема: фестиваль дитячого читання «Книгоманія», костюмований парад учасників, акція «Книжка від зірки», книжкова вікторина «Візьми, читай!», ярмарок дитячих книжок «Форум – дітям!», колективне створення масштабного мистецького панно, міжнародна виставка ілюстрацій до дитячих творів, спортивний фестиваль та фестиваль настільних ігор тощо.

childrenfestival.org.ua (фото)

3 – 5 квітня 2015 року в Національному комплексі «Експоцентр України» (ВДНХ, м. Київ, проспект Академіка Глушкова, 1) пройде VIII виставка-ярмарок «Великодня писанка-2015», у програмі якої ярмарок товарів і подарунків до свята, майстер-класи від майстрів народних художніх промислів та хенд-мейкерів, презентації дитячих газет і журналів, концертна програма, виступи дитячих творчих колективів, конкурс дитячих малюнків на кращу писанку та «Писанкові розписи на асфальті» з нагородженням переможців призами від спонсорів; художня виставка світлин «Моя Україна», робота фудзони на відкритому ярмарковому майданчику «Ярмаркові смаколики».

Тематичні розділи ярмарку:

• авторські писанки з усіх куточків України;
• пасхальна сувенірно-подарункова продукція;
• вироби майстрів народних промислів;
• авторське рукоділля та вироби від українських хенд-мейкерів;
• картини, художні вироби, світлини та фотокалажі;
• квіти, фітокомпозиції та прикраси для оселі
• вітальні листівки, книжки та поліграфічна продукція;
• одяг, взуття,головні убори, вироби зі шкіри та аксесуари, домашній текстиль;
• дитячі товари та іграшки;
• товари для жінок: святковий одяг, прикраси, біжутерія, косметика, парфуми;
• посуд та господарські дрібнички;
• екотовари та продукція для здорового способу життя;
• продукти харчування та напої для «великоднього кошика»;
• фермерські продукти, мед та продукція бджільництва.

expocenter.com.ua, uaonline.com.ua (фото)

6 березня 2015 року о 18:30 в Центрі Української Культури та Мистецтва відбудеться Вечір документального кіно про традиційну музику.

Затишного березневого вечора всі охочі зможуть подивитися короткометражні документальні фільми про традиційну музику, зняті закордонними та українськими режисерами, а наприкінці показу в глядачів буде чудова можливість почути автентичні пісні у живому виконанні молодого фолк-гурту.

Кінопоказ відбудеться на другому поверсі Будинку Центру Української Культури та Мистецтва, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Хорива, 19-В, ст.м. «Контрактова площа» (вихід з метро в бік вулиць Верхній і Нижній Вал).

У програмі вечора: короткометражна стрічка про одну з найвідоміших в Україні традицій багатоголосого співу с. Крячківка «Ой у полі Древо» Павла Фаринюка (Україна), етно-документальні короткометражки «Takich pieśni sobie szukam», «Wieś Swarycewicze» з проекту Ukraina Archaiczna i Współczesna – Pieśni i Ludzie Яґни Кніттель (Польща) та роботи всесвітньо відомого незалежного французького режисера Вінсента Муна.

Кожен з нас живе у своєму власному світі, який складається із усіх набутих знань, особистих переконань, релігійних цінностей, вподобань та упереджень. Залежно від цього досвіду, ми усі по-різному сприймаємо об’єктивну реальність. Ми бачимо світ таким, яким звикли його бачити, і яким самі його зробили. Наші світи перетинаються, але разом з тим, існує безліч інших світів, що рухаються паралельно із нами.

Пропонуємо подивитися короткометражні етно-документальні історії про людей, чиї особисті світи не схожі на наші – у цих людей інше мислення, інше ставлення до життя, інше розуміння успішності, інше сприйняття любові. Музика і спів для них – це так само просто і природньо, як для нас – дописи у фейсбуці. Це не особлива урочиста діяльність, а просто частина повсякденного життя.

Після перегляду у глядачів буде чудова можливість почути традиційний спів у живому виконанні молодого фолк-гурту «Занедбанці».

Організатори: Культурно-мистецький проект Рись.thePolissia, Центр Української Культури та Мистецтва.

Вхід вільний. 

Із додаткових питань просимо звертатися за тел.: 0934781630 (Андрій), 0934518089 (Катерина)

Майстерня української ляльки «МОТАНКА» запрошує взяти участь у виставці, присвяченій українській народній ляльці. До участі запрошуються як знані майстри, так і початківці.

Найкращі роботи майстрів будуть експоновані у “Центрі Української культури та Мистецтва” в Києві у період з 9-29 червня 2015 року.

Мета виставки: відкрити нові імена та побачити напрямки розвитку сучасної народної ляльки.

Ідея виставки — майстриня Катерина Орлова-Гузова.

Основні напрямки:

• “Сучасна народна лялька”. До цієї категорії подаються роботи створені на основі традиційної вузлової ляльки (мотанки) з чіткими авторськими рисами, висотою — до 30 см.
• “Лялька в національному українському вбранні”. До цієї категорії подаються лялечки у національному костюмі з явними ознаками належності до певного регіону України. Який саме регіон представляє лялька, має бути вказано в описі до неї. Розмір — до 50 см.

Умови:

• До участі запрошуємо усіх бажаючих з 14 років.
• Усі учасники отримують диплом про участь. Кількість робіт від одного учасника – 10 робіт максимум.
• Участь у виставці – благодійний внесок, суму якого визначаєте самі. Кошти отримані від внесків йдуть на друк дипломів та організаційні витрати.
• На виставку роботи відправляються тільки «Новою Поштою». Після виставки ляльки повертаються майстрам через “Нову Пошту”. Усі поштові відправлення здійснюються за рахунок учасників.

Щоб взяти участь у виставці:

• Вам слід до 25 травня заповнити та надіслати лист-учасника на адресу: ukrmotanka@gmail.com. В темі листа зазначте «На виставку — Ваше прізвище». Отримати підтверждення та сплатити благодійний внесок.
• Новою Поштою надіслати ляльку до участі у виставці до 1 червня. На цей період Лялечка вже має бути у організаторів у Києві. Кожна лялечка має бути підписана та мати кріплення для розміщення на стенді, якщо вона не стоїть.

З питань участі та підтримки виставки пишіть: ukrmotanka@gmail.com, Катерина Орлова-Гузова.

Усі новини пов'язані з конкурсом можна буде прочитати: у групі на Facebook – www.facebook.com/ukrmotanka та на сайті www.dolesko.com

Історію попередніх виставок можна переглянути за посиланнями:

• II Виставка народної ляльки — http://rukotvory.com.ua/info/ohlyad-vystavky-za-pidsumkom-konkursu-ukrajinskoji-narodnoji-lyalky/
• I Виставка народної ляльки — http://rukotvory.com.ua/info/na-konkursi-vid-rukotvoriv-peremohly-lyalky-z-poltavy-ta-cherkas/

Вперше у рамках весняного Тижня моди, який відбудеться з 18 по 25 березня у столичному Мистецькому арсеналі, влаштують показ автентичних українських строїв «ЯСНО-КРАСНО», що зберігаються у музейних фондах та приватних колекціях.

Буде представлене жіноче вбрання різних історико-етнографічних регіонів України — близько 20-ти костюмів, які складаються з сорочок, корсеток, запасок, крайок, хусток, вінків, взуття, прикрас, тощо.

«Майже всі елементи одягу є автентичними, лише вінки, деякі крайки та фартухи, реконструйовані за старовинними зразками», — розповідає куратор показу, науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара» Марічка Квітка. - За якийсь час люди втратили смак, тонке відчуття кольору та форми. Люди стали якось викривлено сприймати український одяг, плутають кітч зі справжністю. Тому ми й хочемо цим показом продемонструвати справжню українську моду, яка побутувала ще якісь 80-100 років тому".

За словами організаторів, дійство відкриє непізнану естетику народу. Розмаїття кроїв, фактур, форм, вишуканість головних уборів та унікальність аксесуарів лише у білому та червоному кольорах.

Традиція зберігає тільки правдивий досвід народу та передає у спадок поколінням найцінніше. Це витоки нашого натхнення — наголошують організатори.

Показ автентичної моди відбудеться 21 березня 2015 року о 15:00 у «Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» (вул, Лаврська, 10-12, м. Київ)

Ініціатор — Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», за підтримки громадської організації «Творча спілка реконструкторів традиційних народних промислів».

Куратор проекту – Марія Квітка (063-242-36-88, mary_kvitka@ukr.net).
Художній керівник – Людмила Климук.

Надали костюми зі своїх приватних збірок - Юрій Мельничук, Богдан Петричук, Олена Скрипка, Наталя Чабанюк, родина Афанасьєвих (колекція «Відкрита скриня»).

Партнери:

• Майстерня «Ладосвіт»
• Майстерня «Makoviya»
• Майстерня Марії Пошивайло
• Крамниця «Мрії Марії»
• ТМ «Шляхетний одяг»
• ГО «Центр дослідження і відродження Волині»
• Центр української вишивки та костюма «Оріяна»

У СВІТІ ТРАДИЦІЙ ПАНУЄ ЛИШЕ ЛЮБОВ!

Фото: Дмитро Коміссаренко

honchar.org.ua

«Горщик тим пригодніший,
що у ньому цілий день страва гаряча.
Борщ у горшку стоїть до вечора,
а в чавунці портиться…»
[З польових записок Марії Кривчанської (9, с.115)].

Впродовж принаймні останнього століття асортимент, форми, декор, призначення глиняного посуду змінювалися, але донині виготовляється й використовується найархаїчніший і найуніверсальніший його вид – горщик. Метою даної студії є спроба узагальнити та проаналізувати розрізнені відомості щодо українського глиняного горщика, намагаючись розкрити секрет його старожительства. Хронологічні рамки окреслюю від кінця ХІХ – першою половиною ХХ століття – часом найбільшого розквіту гончарства, і, відповідно, часом найбільшого поширення глиняних горщиків.

Слово «горщики» («горшки») вживалося не лише для позначення виду посуду, але й як узагальнююча назва глиняного посуду загалом [18, с.129]та на позначення гончарного виробництва. Процес гончарювання називали «робити горшки», «займатися горшками», «ліпити горшки» [17, с.209; 18, с.45]. Гончарів називали «горшечниками», «горшешниками», «горшколєпами» [18, с.44], «горшкарями» [11], «горчечниками», «горшочниками», «горщаями» [22, с.75]. Спільне походження зі словом «горщик» мають і терміни «гончар», «горн» [28, с.197; 10, с.24]. «Горщечним», «горшечним», «горшковим» горном називали піч для випалювання посуду, кахель, цегли з круглою за формою посудною камерою [18, с.114]. На означення гончарного виробництва одного майстра, як правило того, хто мав окрему майстерню в ХVІІІ–ХІХ століттях побутувала назва «горшечний завод» [18, с.177]. Основний інструмент, яким послуговувалися гончарі під час виготовлення глиняного посуду називали «горшечним», «горщечним», «горшковим ножиком» [18, с.52]. «Горшкодраями», «горшкодротарями» називали мандрівних майстрів, які ремонтували (стягували дротом) переважно розбитий чи надтріснутий глиняний посуд, чи обплітали новий [3, с.35; 17, с.26].

«Горшковозами» – осіб, які займалися гуртовим скуповуванням виробів у гончарів і їх роздрібним продажем [18, с.162]. «Горщята» – загальна назва «укладного» посуду [18, с.162]. А ще «горщятою» може бути макітра, менша 0,25 відра [18, с.166]. «По горшки! По горшки!», «Горшки! Горшки!» – переїжджаючи через село, кричали гончарі й горшковози, закликаючи покупців [18, с.170]. Слово «горщик» зустрічається і серед українських прізвищ [18, с.174]та назв місцевостей. Наприклад, село Горщик (Коростенський район, Житомирщина) й природне підвищення «горшкова гора» поблизу села Шилівка (Зіньківський район, Полтавщина) [18, с.175].

Фото: http://pokutska-keramika.com.ua/

В даному дослідженні словом «горщик» послуговуюся в його вузькому значенні через призму дослідження культури харчування: горщик – різновеликий посуд з опуклим тулубом, отвором, дещо меншим за опук, більшим чи майже рівним денцю і невисокими вінцями (переважно вертикальними прямими, рідше – відігнутими назовні), вухом або без нього, основна функція якого – слугувати місткістю для приготування страв у печі [18, с.129; 21, с.191]. Горщиками в господарстві також послуговувалися для зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу; нагрівання води, кип’ятіння білизни, купання дітей, відправлення природних потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці. Горщики вищеописаної форми (узвичаєної для ХІХ–ХХ століть) на території України почали виготовляти з другої половини ХVI століття [2, с.130-132]і в досліджуваний період використовували в усіх її регіонах. Подібної форми вироби побутували в білорусів, румунів, поляків [20, с.67, 73, 75; 38, с.46, 47, рис. 22–25; 39 c.133, рис. 54, 55, с.134, рис. 56, 57, с.246, рис.153; 40, табл. 2, 6, 7].

Впродовж часу, форма українського горщика змінювалася, еволюціонуючи разом з гончарною технологією, пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готували страви. Його конфігурація дозволяє найбільш раціонально використовувати нагрівальну енергію вогню. Нижня частина глиняного горщика, вузька біля денця і розширена до опуку, придатна для підставляння рогача, щоб поставити-зняти посудину на жар (з жару). Для виймання з печі горщиків в кожної господині існував набір рогачів – кожному горщикові відповідав «свій» рогач [17, с.210]. Верхня частина горщика, звужена відносно опуку, спроможна витримувати температурний режим, необхідний для приготування продуктів, запобігати надмірному випаровуванню вологи. Вінця пристосовані до тримання покришки. Незважаючи на наявність багатьох спільних рис, горщики на території України мають регіональні особливості. Наприклад, на Полтавщині, горщики виготовляли опукобокими, з діаметром опуку більшим за висоту, а отвору – значно більшим за денце. Розміри отворів і денець найбільш поширених на Гуцульщині горщиків були подібними [3, с.35], але боки їх більш «стрункіші». Навіть в одному осередку форма горщиків могла варіювати. Приміром, у Опішному, що на Полтавщині, горщики були ширшими і вужчими, вищими і нижчими, що підкреслює народна термінологія. «Пукатим» називали горщик з випуклими боками, «плоскуном» – нижчий, ніж, приміром, «стовбун» [18, с.164, 170]. Регіональні відмінності формотворення українських горщиків, що сформувалися впродовж доволі тривалого періоду, досі спеціально не вивчалися, хоча можуть бути важливим джерелом для студіювання етнічної історії того чи іншого регіону. Перспективним видається такий напрямок досліджень, в руслі якого працювала керамолог Леся Данченко: виокремлювати умовні групи гончарних виробів в регіоні за спільними ознаками [4, с.134-135; 5, с.9-10].

Фото: http://vk.com

Для виготовлення горщиків у різних регіонах України використовували «горшечну», тобто придатну для виготовлення саме горщиків гончарну глину (на території Правобережної та Західної України її досить часто називали глеєм). Головною її властивістю мала бути вогнетривкість. Наприклад, в с.Опішному (Полтавщина) «горшковою» (горшечною) глиною називали найвисокоякіснішу, придатну для виготовлення будь-якого посуду й будівельної кераміки. Її походження ототожнювалося з природою кам’яного вугілля. Гончарі говорили: «Горшкова глина росте, як земляне вугілля» [18, с.20]. У окремих гончарних осередках до горшечної глини додавали домішки. Зокрема, в с. Бубнівка (Поділля) наприкінці 1920-х років у рівних пропорціях змішували «глину білу з камінчастим глеєм». Гончарі вважали, що «такий горщик варит швидче й швидче кипит, таких найбільше робимо, воно тримає, саме діло, сам камінець тримає і не так швидко поб’ється» [29, с.115-116]. У деяких гончарних осередках Черкащини вогнетривкої глини не було, тож горщики виготовляли з наявної, додаючи пісок. Але це не завжди допомагало. Наприклад, канівські гончарі (Олекса Слинько й Василь Бадя) згадували, що в 1930-х – 1960-х роках внаслідок не вогнетривкості сировини, їх горщики часто тріскалися під час приготування страв [7, с.20].

Як і інший посуд досліджуваного періоду, горщики формували на ножному гончарному крузі. Вухо (вуха) до нього гончар завжди доліплював вручну. Випалювали горщики горнах. Від технології випалювання (окислюваної чи відновної) залежав колір їхньої поверхні. Випалені за окислюваної технології горщики називалися «жовті», «червоні» [18, с.132, 152], «руді» [7, с.40]. Частину цих виробів покривали поливою на вінцях, всередині чи по всій поверхні. Випалені за відновною технологією горщики називалися «сірі», «сиві», «димлені». З технологією випалювання пов’язаний і декор посудин. Горщики, випалені в окислювальному середовищі, орнаментувалися переважно кількома прямими або хвилястими ритованими, відтиснутими або мальованими лініями на вінцях і плечах. Димлені – відтиснутим чи лискованим орнаментом, що міг вкривати всю зовнішню поверхню посудини – від утору до краю вінець.

Гончарі кожного осередку виготовляли горщики різноманітних розмірів. Там, де рівень розвитку гончарства був високим, різновидів було більше, порівняно з іншими. Оскільки горщик найуніверсальніша посудина за способом застосування, йому притаманна найбільш розвинена метролого-термінологічна система розрізнення величин [17, с.136]. У народній термінології систематизую найменування глиняних горщиків: 1) залежно від розміру, 2) залежно від основного призначення:

• в Опішному (Зіньківський район, Полтавщина): махітка, горща (місткістю 1л), кашник (3 л), горщечок, борщівник, плоскун (10 л), стовбун (15 л), чавунець, підворотень (підворотник) (20 л), золінник (золільник) (30 і більше л) [17, с.137; 6, с.89];
• в Зінькові (Зіньківський район, Полтавщина): горщата, окладдя, підворотня, підворотень, підсніжча [6, с.91];
• у Хомутці (Миргородський район, Полтавщина): кашненя (до 1 л), кашник чи горня (горща) (1-2 л), горщатне (горщатний) (3 л), килаш (кілаш, калаш) (4,5 л), плоский (плоскій) (8-10 л), порожня (до 20 л), сніз (до 30 л) [17, с.137];
• у Біликах (Кобеляцький район, Полтавщина): горщочок, горщечок (0,5 л), горща (1 л), окладдя (1,5-2 л), кашня (2-2,5 л), кашник (3-4 л), підворотень (10 л) [9, с.116; 6, с.91];
• в Олешні (Ріпкинський район, Чернігівщина): питун (менше 1л), молошник (1-1,5 л), подобєднік (2-2,5 л), обєднік (3-4 л), стовбун (5-7 л), плоскуша (8-9 л), варейка (10-12 л), ставнік (20 і більше л) [17, с.137];
• у Вербі (Коропський район, Чернігівщина): махотка (0,5 л), горщатко (1-1,5 л), уклад (2-3 л), борщівник (4-5 л), золільник (10-12 л) [14, с.313];
• в Рокиті (Старовижівський район, Волинь): малі горщики («варишки»), на чинахи (невеликі горщики для смаженини), слої (горщики з двома вухами і покришкою) [16, с.183; 15, с.149]
• в Шатрищах (Ямпільського району, Сумщина): махотка, горщевик, кашник, яловець, владовець, борщівник [17, с.137];
• в Луб’янці (Макарівського району, Київщина): дробина, уклад (2 л), польовик (3 л), денежний (4 л), середній (на 1 відро), велич (на 3-4 відра);
• в Приборці (Іванківського району, Київщина): укладчик (1 л), укладич (2 л), ляцьковий (3 л), середній (1 відро);
• в Дибинцях (Богуславського району, Київщина): махітка, росла махітка, горща, підкілаш, кілаш або золінник, двохзолінник;
• в Цвітній (Олександрівського району, Кіровоградщина): одинари, подвінники, потринники, четвірки, п’ятірки, шестірні, десятірні, двадцятки, двадцятип’ятірки [5, с.116];
• в Каневі (Канівського району, Черкащина): шестерик (1/6 відра), четверик(¼ відра), трояк (1/3 відра), підкілаш (0,5 відра), кілаш (1 відро), золільник (1,5-2 відра) [35, с.37];
• в Харківщині: п’ятириковий, кашник (1 л), четверик (більший), малий окладач (1,5 л), окладач (2 л), плускунча (3 л), плускун (4-5 л), тройнят, підворотень, двойняк (близько 8 л), золінник (10-12 л) [13, с.106];
• в західноукраїнських областях: кулешінник, кулішарник, кашник, борщівник, золінник, золінниця [12, с.47];
• в південних областях: дробина, кашник, підкілаш або горщат, кілаш, плоский, підворотень [19, с.21-22].

Найменший горщик (у середньому – 0,5-1 л) – горщя, горщечок, горщочок, махітка, махотка, дробина, варишка, кашненя, укладчик горня, питун – використовувався на території України переважно для приготування страв для дітей. У ньому також тримали масло й сметану.

Наступні за розмірами (1-1,5 л) горщики, приміром в Олешні називалися молошниками [17, с.137], що на мою думку свідчить про готування в них молочних страв (переважно каш).

Для приготування густих страв користувалися горщиками місткістю 1-4 літри – кашниками, горщатними, подобєдніками. На Гуцульщині їх називали «кулешник», оскільки в ньому варили мамалигу-кулешу [3, с.35], в Опішному, іноді, хамулою (від однойменної назви каші з крохмалю, манки). Різновидом горщика-кашника був чавунець. Жителька Опішні Анастасія Прач розповіла, що в часи використання глиняних горщиків в її родині, кашу здебільшого варили або густу, яку споживали з молоком, або рідшу – куліш (жменя-дві пшона, до якого додавали дрібно порізану картоплю). Для пшоняної каші до молока пшоно відміряли так: у горщик насипали пшоно, клали його на бік, якщо було видно за крупою половину денця – це норма. Крупу промивали водою і наливали в горщик води менше на два пальці. Ганна Цюрюпа поділилася таким спостереженнями за процесом готування каші в горщику: «Кашу як варить, огню, щитай, вона не баче. Вона ж накрита стоїть і умліває. Тоді не засмалюється. Як дуже жарко, буває і верх каші згорить. Як доварювали, огонь не такий, жар не такий, тоді накривали. Інколи, правда, зразу накривали» [35, с.140].

Вироби Івана Луковського, Гавареччина, Львівщина

Горщики середньої величини (3-5 літрів) – борщівники (сімейні горщики), обєдніки – використовували для приготування рідкої страви (борщу, капусти, юшки, в ХХ столітті – супу) на одну сім’ю [18, с.125]. В них же готували деякі святкові напої (варену, запіканку (замість покришки краї вінець горщика накривали-замащували тістом і так ставили в піч для приготування)) [17, с.210; 18, с.125]. Жителька Опішні Ганна Нестеренко пригадала такий рецепт приготування борщу в горщику в печі: «Як борщ варити, налити холодної води в горщик, широко порізати на скоромний борщ квашені буряки (на пісний вузенько). Тоді буряк укипить під покришкою. Тоді картоплі, капусти (пізніше картоплі, бо розварюється), а тоді зажарку вкинув і хай закипить» [26]. Її односельчанка Ганна Цюрюпа пригадала таке: «Як варили борщ, насипали не дуже повно, бо розширяється, на два пальці не наливали повно, і не накривали. Як доварюється, вогонь не такий сильний, накривали, бачимо по огні, як слабенький, то накривали. Для борщу і для каші у мене отдєльний горщок, вони однакові, але борщу варили більше, каші менше варили, бо борщу наїсишся, а каші менше накладаєш» [27].

Найбільші горщики в багатьох населених пунктах України називали золільник, золінник, золійник. Назва «золільник» похідна від способу використання цього посуду – в ньому кип’ятили воду для заливання одягу в жлуктах під час зоління (прання за допомогою золи). Окрім того, в золільниках кип’ятили воду для прання білизни й купання дітей. В них також готували страви на весілля (на Полтавщині готували капусту (капустняк), локшину, фруктовий кисіль), похорони, хрестини, а в інший час використовували для тримання солонини, води [18, с.132], збіжжя «їх уживать на сипанку» [29, с.147]. В південних районах Івано-Франківської області, селі Бубнівка (Вінничина, Поділля) такі горщики ще називалися «на оказію» [29, с.147]. ]. Гуцули Карпат називали найбільші горщики «комашнєники», похідним словом від назви похоронного обіду – комашні [3, с.35]. Їхню величину гончар з села Бубнівки Яків Гончар пояснив: «колись люди ненажерливі були, треба їм було багато їсти, великі горщики робили, тепер мало їх роблят – люди не такі, не стільки їдять і нема що давати їм їсти» [29, с.125]. Найбільші горщики з Бубнівки робили здебільшого «на два вуха», але трапляються і «на їдно вухо» [29, с.147].

У різних регіонах України ємність горщиків максимального розміру відрізнялася. Найбільші мені вдалося бачити в Опішному. Вони могли вмістити понад 30 літрів (!). Ймовірно, подібні розміри мали й найбільші бубнівські «горщики на оказію» про які інформаторка Афоня Герасименко говорила: «були такі здорові горшки, що чоловік було влізе», а Ганя Ганчар стверджувала, що в них «три відрі води влізе» [29, с.147].

Місткість таких горщиків у гуцулів Карпат – 2-2,5 відра [3, с.35]. В окремих осередках Слобожанщини [1, с.45, 13, с.106], а також у селі Верба (Коропський район, Чернігівщина) [14, с.313]золільники мали об’єм близько відра. Щоб викрутити на гончарному крузі такий великий посуд, окрім глини з певними якостями, неабияку роль відігравала старанність, неспішність, фізична витривалість і майстерність гончаря. За відсутності глини з гарними якостями, наприклад, у Каневі, великих горщиків не робили, хоча користувалися їхньою назвою, як умовною одиницею гончарського рахунку. У піч такі великі горщики не могли вміститися. Страви в них варили надворі. Мешканка Бубнівки Ганя Ганчар згадувала: «бувало на велику оказію огонь лежит на землі, кругом стоят горшки, посеред двора варили; горщика за вухо, було, обертают, – то тим, то цим боком до вогня; удвох або втрох такого горщика виносят, годній жінці його не можна й двигнути» [29, с.147]. Дозволю собі припустити, що горщик-ставнік міг бути призначеним для тримання рідин і продуктів, що могли зберігатися тривалий час (сирівець, повидло).

У розмовно-побутовій лексиці відомі назви горщиків, що характеризують їх форму і властивості. Приміром, високі горщики називали «стовбун» (Опішня (Полтавщина)), «рослий», «високий» (Комишня, Хомутець (Полтавщина)), широкі й низькі – «плоскун» (Опішня (Полтавщина)). Поширеними на Полтавщині були й такі назви горщиків як «чавунець» або «казанок», що формою нагадували металеві заводські вироби, характерною особливістю яких була відсутність вінець [9, с.117]. До речі, такі форми глиняних горщиків залишилися популярними дотепер. Серед локальних назв горщиків згадаю такі, що підкреслюють технологію приготування страв в них («варинче», «варінник» (Гуцульщина)) та матеріал, з якого їх виготовлено («глиняник» (Бойківщина)). Оскільки горщики вважались основною приналежністю жіночого господарства, в гуцульських селах вони називались «бабниці». В бойківських селах побутувала також назва «саган» (від польського sagan – котел) [3, с.35]. Назви «варівний», «варівник» («неварівний») горщик наголошували на придатності (непридатності) для приготування страв у печі [18, с.126].

Виріб Зої Предко

Для закривання горщиків виготовлялися спеціальні кришечки – покришки [17, с.210; 18, с. 126, 134, 165], накривки, розміри яких залежали від розміру отвору посудини, яку мали накривати [29, с.152].
Одночасно в господарстві господині мали в своєму розпорядженні до десятка різновеликих горщиків [24, 25]. Щодня, як правило, використовуючи два горщика – на рідку й густу страву. Два, в яких готували їжу попереднього дня, випарювали. Незважаючи на доступність, порівняну дешевизну глиняного посуду, господині намагалися різними способами продовжити термін його використання. Використовували доти, доки посудина могла служити, навіть пошкоджена. Горщик з надщербленими вінцями, без вінець чи тріщиною називали гирявим (гирун, горюнчик) [18, с.126]. Надтріснутий глиняний горщик зокрема в Карпатському регіоні, ремонтували (стягували дротом) мандрівні майстри (вони називались «горшкодраями» або «дротарями»).

Горщики господині купували переважно на базарі в гончарів чи перекупників. Під час купівлі господиня уважно роздивлялася обрану посудину, щоб не було видно тріщин. Щоб пересвідчитися, що горщик не драний, гарно випалений, стукали по ньому нігтем чи зігнутим пальцем, іноді горщиком об горщик, прислухаючись – якщо горщик озивався глухо, це значило, що наявна тріщина, нехай і невидима; якщо звук був дзвінким, це свідчило про якісне випалення посудини – такий посуд не пропускатиме вологи.

Побутувало повір’я, що глухо озивається горщик, а дзвінко – горщиця, в якій страви будуть вдаватися смачними. Звертали увагу і на зовнішній вигляд посудини, перепалений посуд господині вважали міцнішим. З часом склалася ціла система первісних дій, що передували уведенню горщика в домашнє господарство, мета якої – продовження терміну використання, надання йому приємного запаху, покращення смакових якостей їжі, яка буде готуватися в ньому, захист приготованого від «темних сил». Існує значна кількість способів підготовки нового глиняного горщика до варіння в печі. Опишу найпоширеніші з них. Новий горщик «заварювали» рідкою пшеничною кашею, розчином житнього борошна, відваром картоплі, цукрових буряків; змащували салом, смальцем, олією; кип’ятили в ньому молоко чи воду. В більшості випадків посуд після такої обробки ставили в піч для «загартування». Найскладніший спосіб підготовки горщика до використання зафіксований в с.Межиріч, що на Черкащині. Спочатку його натирали зовні і зсередини обчищеною цибулиною, попередньо вмочивши її в борошно, потім старим салом, насипали в горщик жменю-дві пшона, чи іншої крупи, лушпиння з картоплі, все це заливали гарячою водою і ставили варитися в піч. Отриманий відвар виливали, вимивали горщик і двічі закип’ячували в ньому воду. В бідних сім’ях, і, пізніше, коли народні звичаї забувалися, нові горщики лише обмивали гарячою водою, або двічі кип’ятили в них воду. Для цього наливали холодної води і ставили в жар на годину-дві, щоб «уварився». Або просто наливали води в новий горщик і залишали на дві-три години. В 1950-х роках новий горщик випарювали водою із содою (на 10 літрів води столова ложка харчової соди). Способи попередньої обробки посуду перед використанням були досить ефективними. Марія Осавуленко, жителька с.Межиріч, що на Черкащині, досі готує борщ в горщику, яким користувалася ще її мама (посудині вже близько 40 років) [32, с.91-94].

Окремі види горщиків не призначалися для готування їжі. Зокрема, в Опішному наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття виготовляли великих розмірів горщики-вулики для бджіл. Іноді невеликі горщики чи їх фрагменти (черепки) використовували в якості освітлювальних приладів [31]. Гончарі Бубнівки наприкінці 1920-х років виготовляли горщикоподібні баньки на живіт [29, с.153]. Специфічним горщиком з вушком (нічник (сирун)) послуговувалися і для відправлення природних потреб [17, с.210]. На території Правобережної України побутували двійнята (двійнятка, парка, близнята, «дзвінята») – два невеликі горщики, з’єднані докупи, з ручкою-кільцем на дотичних вінцях. Їх застосовували для перенесення гарячих страв під час різноманітних польових робіт і сіножатей: в один горщик насипали рідку страву (борщ), в другий – кашу [29, с.145]; на Святвечір малі хрещеники носили в них хрещеним батькам кутю і узвар [18, с.130]. Рідше з цією метою робили трійнята чи навіть «чвірнята» [12, с.49]. Глиняні близнята накривали дерев’яною накривкою, спільною для всіх горщиків або полотниною.

Як одна з найуніверсальніших посудин, горщики виступали в якості обрядового й празникового посуду. Горщик фігурував у давньому ритуалі «бабина каша» під час святкування народин. За звичаєм баба-повитуха готувала кашу з додаванням яєць, масла і приносила її в горщику на хрестини. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик. Найвищу ціну звичайно давав хрещений батько дитини. Йому й діставався горщик з кашею, який він, піднявши високо над столом, розбивав об ріг так, щоб черепки й каша лишилися на столі.

Горщик фігурував і у весільному обряді. в ньому, звісно, готували страви, подавали деякі з них до столу, здійснювали «магічні маніпуляції» з ним, розбивали «на щастя»…. [30]. Не дивно, що непоодинокі згадки про горщик трапляються в усній народній творчості. Зокрема мені вдалося зафіксувати такі весільні пісні з Полтавщини:

Їжте, дружечки, капусту
В нас капуста густа,
Січками січена, січена
У горщечках варена, варена
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди

Їжте, дружечки, капусту
В нас капуста густа
На городі саджена
Сокирами рубана
Сікачами січена
А діжці квашена
А в горшку варена
Варена потравами
З дорогими приправами
Через поле гуска летіла
З перцем капуста кипіла
Хоч з перцем, не з перцем
То з гусячим серцем.

Оглянеться мати
Свойого дитяти
Ложечки не митії
Горщечки під лавкою
Заросли муравкою

За молодої невісточки
лежить сміття по кісточки,
А горщечки попід лавками
позаростали муравками.

Для приготування й подачі до столу головних різдвяних страв (куті та узвару) використовували здебільшого полив’яні глиняні горщики – на кутю кашник, на узвар – більший. Мені невідомо, чи відрізнялися чимось ці горщики від повсякденних. Принаймні, жоден опитаний мною інформатор не свідчив про наявність такої різниці і про це не віднайдено інформації в жодній опублікованій науковій праці. Єдиною умовою переважно було те, щоб вони були новими.

Підсумовуючи викладене вище, доходимо висновку: горщик – найбільш поширений тип кухонного посуду. Українські горщики кінця ХІХ – першої половини ХХ століття були різними за формами, розмірами й функціями. З-поміж інших видів глиняного посуду, завдяки своїй формі, горщик вирізняється своєю багатофункціональністю й універсальністю. Цим може «похвалитися» хіба що не менш поширений вид глиняного посуду – макітра. Кожен різновид горщика мав свою назву і призначення. Впродовж досліджуваного періоду горщики використовували для: готування страв у печі, зберігання рідин, в’язких та сипучих продуктів; здійснення родильних, весільних обрядів та підготовка і святкування празників, під час яких іноді в них подавали страви до столу. Але функції глиняних горщиків поступово звужувалися. Їх призначення слугувати для тримання рідин повністю перебрав на себе металевий та скляний посуд. З розвитком металургії в колишньому СРСР, а також зміна конструкцій теплотехнічних споруд для приготування їжі, газифікацією осель українців, горщики поступово вийшли з ужитку як ємність для приготування їжі. З перетвореннями в традиційній культурі, горщики втратили й обрядову функцію. В сучасному побуті глиняні горщики ще й досі використовують, але це переважно жителі не газифікованих сіл, а також заклади громадського харчування.

Олена Щербань, провідний в Україні дослідник глиняного посуду в традиційній культурі харчування українців

Титульне фото: pokutska-keramika.com.ua

20 березня 2015 року о 20:00 музичний гурт «Правиця» презентує свій перший альбом «Кривий танець». «Правиця» виконує пісні, які співали сотні років тому. Сучасний підхід молодих музикантів та креативна обробка надають пісням нове дихання.

Звуки музики, наче подих свіжого вітру, торкаються твого обличчя, огортають тебе, наче теплі хвилі… Ти закриваєш очі і слухаєш… Ти починаєш впізнавати і відчувати щось давно знайоме, з дитинства, а може, ще до народження, але в той же час ти розумієш, що це щось зовсім нове…

Важко описати та обмежити термінами ту музику, що грає гурт Правиця. Це українські народні пісні, які були ретельно та дбайливо відібрані музикантами, щоб після переосмислення отримати нове, оригінальне звучання, яке робить цю музику абсолютно сучасною та актуальною.

Концерт-презентація першого альбому гурту «Кривий танець» відбудеться в Atmosfera 360 – найбільшому сферичному кінотеатрі в Європі, що знаходиться в київському Планетарії. Відео-ефекти в поєднанні з чарівною музикою подарують нові враження, адже Ви зможете «бачити» й чути музику одночасно.

Цей день обрано не випадково. 20 березня наша планета проходить через момент сонячного рівнодення. Починається весна за астрономічним, природним календарем і новий Сонячний рік, який раніше святкували наші предки.

Окрім роботи в гурті, його засновники — Марта Любчик та Мирослава Салій — вже протягом п`яти років реалізовують успішні проекти, найбільшим з яких є фольк-студія. Вихованці «Правиці» — не просто навчальна група, а команда друзів. Діти ростуть і розвиваються разом в найкращому україномовному середовищі, зближуються з природою та ставляться до неї з такою ж повагою, як і наші предки.

«Наразі ми реалізовуємо наш найбільш довгоочікуваний проект – випуск власного альбому «Кривий танець». Адже ми за покликанням – музиканти і хочемо донести до публіки власне бачення колориту української музичної культури».

Пісні виконуватимуться під живий супровід віолончелі, фортепіано, контрабаса та ударних.
Тож запрошуємо Вас прийти, почути і побачити.

20 березня о 20:00
Atmosfera  (Київський Планетарій)
Квитки на концерт 100-200 гривен — http://www.concert.ua/booking/gurt-pravicya

Слідкуйте за новинами гурту:
http://gurt.pravytsya.com/
https://www.facebook.com/PravytsyaFolk

Мешканців Житомиру та Житомирської області запрошують долучитися до Дня української вишиванки, який заплановано провести в травні 2015 року у Житомирі.

Якщо маєте бажання представити свої твори (вишиті вироби, вироби з бісеру, українські народні іграшки) на виставці, яка діятиме під час Дня вишиванки, свої пропозиції надавайте до 15 квітня 2015 року за телефонами: (098) 7078005, (095) 7705300 та на електронну пошту: molodignuyaktuv@gmail.com

Організатор - Житомирська обласна молодіжна громадська організація «ХХІ покоління», http://portalmolodi.org.ua/

radrda.gov.ua (фото)

У рамках проекту «Folk Ukraine» впродовж 9-19 квітня 2015 року в Києві відбудеться IV «Всеукраїнський фестиваль писанок – 2015». Цьогоріч тематикою заходу став образ Богині-Берегині – богині добра і захисту людини. Про це повідомляють організатори на сайті фестивалю.

Метою заходу є розвиток і поширення українського писанкарства, як художнього явища і культурного феномену, виховання у дітей поваги до національної культури та історії нашого народу.

Програма «Фестивалю писанок – 2015»:

• Конкурс «Народна писанка» із символами Берегинь у номінаціях «Традиційна» і «Сучасна» (роботи приймаються до 1 квітня).
• Конкурс «Регіональна писанка» (роботи приймаються до 1 квітня).
• Виставка авторських робіт «Писанка від майстра» (роботи приймаються до 1 квітня).
• Конкурс «Великодня паска» (роботи приймаються з 6 до 9 квітня).
• Конкурс малюнку «Свято Великодня» (роботи приймаються до 30 березня).

Оргкомітет фестивалю надає регіону:

• писанку із скловолокна на металевій підставці висотою 1,5 м для її розпису згідно із особливостями символіки регіону, дотримуючись загальної тематики фестивалю (конкурс «Регіональна писанка»);
• виставкове місце (розмір: 2 ×1,5 м) для розміщення конкурсних робіт (200-300 шт.) (конкурс «Народна писанка» із символами Берегинь).

Учасники фестивалю повинні підготувати колекцію писанок (200-300 шт.) із символами Берегинь, притаманних регіону.

Докладніше: http://pysanka.folkukraine.com/

14 березня – 4 квітня 2015 року в Центрі Української Культури та Мистецтва триватиме ІV Всеукраїнська виставка «Бісер: Вчора. Сьогодні. Завтра».

Відкриття виставки – 14 березня о 14:00

Українці не лише не забули, як вишивати бісером ікони, картини, сорочки, керсетки й запаски, плести силянки та кризи, ткати гердани, розшивати головні убори, виготовляти ґудзики й сережки. Ми й дотепер щиро залюблені в бісерне мистецтво. Через нього підтримуємо спадкоємність поколінь, передаємо вміння створювати вироби від бабусі до онуки, від батька до сина. Ми переймаємо найкращі світові традиції роботи з бісером, залишаючись при цьому собою, не втрачаючи українську мистецьку самобутність.

20 талановитих майстрів з різних регіонів України представлять свої вироби з бісеру: картини, ікони, жіночі прикраси (кольє, намиста, сережки, браслети, капелюшки тощо), модне сучасне вбрання, розшите бісером, автентичні бісерні вишиванки та багато іншої краси. Під час виставки також пройдуть майстер-класи з бісероплетіння, створення ляльки-мотанки, листівки-щасливки, весняних пташок з тканини.

Ті, хто прийде на відкриття виставки у будь-якому бісерному виробі, зможуть стати учасником безкоштовної лотереї, головний приз якої – розкішна книга про таємниці бісеру.

Якщо ви належите до кола тих, хто любить поєднувати теорію з практикою – пропонуємо вам відвідати лекції-майстер-класи «Авторська техніка вишивки бісером», які проведе відома громадська діячка, майстриня Світлана Долеско, 23 та 27 березня, з 15:00 до 16:30. Запис та умови участі – за тел. 063-59-65-189.

Також розклад майстер-класів для дорослих та дітей:

• 14 березня 14:30 Бісероплетіння та Листівка-щасливка
• 16 березня 17:30 Бісероплетіння
• 18 березня 15:00 Лялька-мотанка
• 19 березня 17:30 Бісероплетіння
• 20 березня 17:30 Листівка-щасливка
• 23 березня 17:30 Бісероплетіння
• 24 березня 15:00 Лялька-мотанка
• 26 березня 17:30 Бісероплетіння
• 28 березня 15:00 Пташка з тканини
• 02 квітня 17:30 Лялька-мотанка
• 03 квітня 17:30 Пташка з тканини

Матеріали для майстер-класів надаються Центром Української Культури та Мистецтва. Участь дітей у вищевказаних майстер-класах – безкоштовна. Попередній запис на участь у майстер-класах є обов’язковим, за тел. (044) 425-12-64.

Глиняний посуд в українській cелянській трапезі: від народного до псевдоелітарного (остання чверть ХІХ – початок ХХІ століття)

У традиційно-побутовій культурі, зокрема одному з її суттєвих компонентів – сфері харчування, посуд кожного етносу посідає важливе місце, уособлюючи етнічні особливості, матеріалізуючи естетичні смаки, відображаючи рівень культурного розвитку. В умовах швидкого зникнення традиційних систем господарювання, особливо важливим видається дослідження глиняного посуду в культурі харчування українців у еволюції, динаміці перетворень, пов’язаних із радикальними змінами в суспільному і домашньому побуті. Глиняний посуд від останньої чверті ХІХ століття (часу найбільшого розвитку гончарного виробництва) до наших днів (коли гончарне виробництво скоротилося до мінімуму, існує чималий асортимент інших видів) не виходить з повсякденного користування українців.

У даному контексті розгляну глиняний посуд не лише як ємність для приготування, подачі, споживання й транспортування харчових продуктів, а насамперед як один із головних предметів оформлення столу для селянської трапези впродовж зазначеного періоду, еволюцію його використання – від виготовленого кустарним способом до промислового, фаянсового, – акцентуючи увагу на тому, що звичайне сервірування столу – певною мірою уособлення суспільних і ментальних змін.

Тема даної доповіді досі не потрапляла в поле зору дослідників традиційно-побутової культури. У якості основних інформаційних джерел виокремлю лише дві наукові публікації, які мають своєрідне вихідне значення для даного дослідження. Це праця Варвари Щелоковської «Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами» (1899 р.) [1, с.266–322]та розділ «Пища Малоруссов» (1872 р.) сьомого тому праць, зібраних відомим етнографом Павлом Чубинським [2, с.433-448].

Упродовж ХІХ – початку ХХ століття для спільної трапези українські селяни використовували глиняний посуд кустарного виробництва, зокрема глиняні миски, тарілки, кухлі. Аналізуючи скупі згадки-натяки про сервірування селянського столу в публікаціях дослідників значно ширших тем, одним із найдетальніших його вважаю опис, здійснений Варварою Щелоковською 1899 року в уже згаданій праці щодо Куп’янського повіту Харківської губернії [1, с.266–322].

Фото: http://vk.com

Оформлення столу для буденної трапези середньостатистичної української селянської родини не передбачало накривання його скатертиною. Її використовували по суботнім дням, напередодні та в святкові дні, зокрема на Великдень та Різдво. Харчові продукти й страви господиня ставила на стіл в наступній послідовності: хліб, солянка з сіллю (або грудочка солі прямо на хлібині), ніж, ложки, які вона приносила в мисці й висипала прямо на стіл, при цьому намагаюсь торохтіти ними якомога тихіше (підмічали, що від цього «лукавий радіє»). Кожен член родини їв своєю ложкою [1, с.305]. Останньою на центр столу ставили одну глибоку миску з основною стравою (галушки, борщ, юшка, каша, затірка тощо) (за Варварою Щелоковською – «чашці») [1, с.305; 2, с.438]. Сервірувавши таким чином стіл, господиня кликала родину їсти. Окрім мисок за столом, у будень використовували глиняні кухлі для напоїв (сирівцю, води). У будень за стіл сідали всі, окрім господині, яка в цей час поралася коло печі. Разом члени родини сиділи лише за святковою трапезою. Право набрати першу ложку страви з миски належало господарю. Подібним було й трапезування в польових умовах. Щоправда, тут обов’язково використовували скатертину, рушник, полотнину [1, с.305-308; 3, с.151].

Під час святкової трапези чи трапези на «оказію» (хрестини, весілля, поминальні обіди) селяни використовували більший асортимент страв і, відповідно, посуду. Так, на Святвечір на покуті могли ставити аж чотири горщики (з кутею, узваром, горохом і капустою), але страв з них не споживали, їх накладали в миски. Подавали страви почергово. Наприклад, у Куп’янському повіті спочатку пироги, потім капусту, горох, кутю і, насамкінець, – узвар. На Різдво страв було ще більше, спочатку їли святвечорові пісні капусту й горох. Потім – скоромні пироги, ковбасу, капусту зі свининою, локшину, закінчуючи кутею й узваром. На хрестини подавали (у мисках) пироги, борщ із бараниною, локшину [1, с.309-321]. Подібне до описаного сервірування, на мою думку характерне для українського селянського населення більшості території сучасної України, що пов’язано зі старожитністю такого асортименту посуду й страв, які споживалися з нього.

Фото: http://valova.te.ua/

Головним столовим посудом у сервіруванні селянського столу кінця ХІХ – початку ХХ століття були миски, про що свідчать матеріали керамолога Лідії Шульгіної. Даючи загальну характеристику мискам із села Бубнівка (Поділля), дослідниця відмітила, що вони масивні й дуже глибокі, вирізнивши три основні форми: «миска проста, з пружком; кругла миска, більші криси має і без пружка, або вазка, менші криси має, кругла без пружка й така, як вазка» [3, с.150-151]. Так, у більшості більш-менш заможних селянських родинах Куп’янського повіту в повсякденному вжитку було щонайбільш чотири глиняні миски (кілька запасних зберігалося на горищі), чотири дерев’яні тарілки. Українські гончарі виготовляли миски різного розміру. Господині мали їх кілька різновидів. Глибші миски використовували для подачі до столу рідких страв, мілкіші – густих. Окрім того, у більших родинах використовували більші за розмірами миски, у менших – менші. Звичайно, у заможних родинах асортимент повсякденних страв і, відповідно, посуду міг відрізнятися, наближаючись до селянського «празникового» [4, с. 86].

З останньої чверті ХІХ століття, часу інтенсивного розвитку фарфоро-фаянсової промисловості, окрім глиняного посуду кустарного виробництва для сервірування столу для селянської трапези використовували й фаянсовий посуд. Спочатку це було переважно чотири його різновиди. Кожна більш-менш заможна селянська родина користувалася кількома тарілками, чашками з блюдцями й чайником. Цьому сприяло два основних фактори. Інтенсивний розвиток фарфоро-фаянсової промисловості вимагав розширення ринку збуту її продукції. В умовах посилення конкуренції в сфері випуску цієї елітної продукції (призначену, насамперед, для користування нею еліти), фабриканти почали випускати значну кількість дешевого фаянсового посуду, призначеного для посередньо заможних селянських родин. Він був ненабагато дорожчий за гончарний. Зокрема, фаянсовий чайник у Куп’янському повіті наприкінці ХІХ століття коштував 20 копійок, тоді як кустарний полив’яний – 17 копійок [1, с.271-272]. Разом із тим, фаянсовий посуд був міцний, легкий і водночас красивий, що вигідно вирізняло його від кустарного, тому він швидко знайшов споживача. Другий фактор, що впливав на поширення фаянсового посуду, – поширення культури споживання чаю [2, с.448]. Більшість різновидів фаянсового посуду, що спочатку увійшли до сервірування столу, а значить, і культури харчування українців, були пов’язані зі споживанням цього напою. Ці, начебто слабко помітні на перший погляд доповнення до столового посуду українських селян призвели до появи певних тенденцій у культурі харчування українців, що більш рельєфно проявилися в ХХ столітті.

Окрім традиційних для фарфоро-фаянсової промисловості виробів, на межі ХІХ–ХХ століть фарфоро-фаянсові підприємства Російської імперії та Польщі почали випускати глибокі миски, розраховані на селянського споживача.

Фото: http://gk-press.if.ua/

Упродовж 1920-х –1930-х років використання фаянсового посуду стало більш поширеним. Фарфоро-фаянсова промисловість, що інтенсивно розвивалася, постачала все більше й більше відносно дешевої продукції, яка широко популяризувалася. Відбувався процес «уподібнення» селянського й міщанського побуту. Відтоді, фаянсовий і, рідше, фарфоровий посуд міцно увійшов у побут українців. Заможніші селянські родини почали використовувати супники, вази тощо. У цей час у наближених до міст селах і невеликих містечках відбулися зміни в порядку здійснення трапез. Осердя сервірованого столу перемістилося з центру на його периметр. Це призвело до змін у порядку споживання їжі. У багатьох селянських родинах їли не з центральної миски, а кожен споживав певну порцію страви зі своєї тарілки. Відповідно змінився й порядок подачі до столу страв і порядок їх споживання.

Упродовж другої половини ХХ століття в побуті чи не кожної селянської родини українців з’явилися фаянсові й фарфорові сервізи. Проте більшість власників так і не включили їх до використання в повсякденну трапезу, лишивши прикрасою інтер’єру та іноді використовуючи для споживання страв на свята. Як бачимо, після введення до повсякденного побуту українського селянина елітного глиняного посуду – фарфорового і фаянсового – перенесення «елітної культури» споживання страв із нього не відбулося. Тому недивно, що з руйнацією української фарфоро-фаянсової промисловості наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років попит українського селянина переважно на неглибокі тарілки, чашки і блюдця, чайники задовольняють сумнівної якості вироби чужоземного виробництва.

Підсумовуючи, зазначу, що сформульована тема досі не була дослідженою. З огляду на сучасний інтерес до глиняного посуду й проблем його використання в побуті, вважаю її актуальною і своєчасною. Наведені матеріали впродовж періоду від кінця ХІХ – до початку ХХІ століття в загальних рисах дозволяють прослідкувати еволюцію оформлення столу для селянської трапези від глиняної (кустарного виробництва) миски до фаянсового (промислового) посуду. Сервірований стіл української селянської родини кінця ХІХ – початку ХХ століття, окрім місця прийому їжі, відігравав не лише виховну роль, але й роль передовсім, об’єднуючого фактора всієї родини, оскільки страву споживали (як щоденно так і в свята) переважно з однієї посудини, що зазвичай розміщувалася в центрі столу (сучасне сервірування перемістило посуд з порцією страви для кожного окремо на периметр столу). Основні українські страви (борщ і кашу) подавали до столу в одній глибокій мисці, з якої їх споживали всі члени родини, дотримуючись при цьому певного порядку, що регламентував правила поводження за столом всіх: від найстаршого до найменшого. Розмови під час трапезування не заохочувалися. Сучасним сервіруванням столу, здебільшого фаянсовим посудом на кожного окремо, передбачається можливість всім учасникам трапези спілкуватися між собою.

Олена Щербань, провідний в Україні дослідник глиняного посуду в традиційній культурі харчування українців

leocity.info (титульне фото)

Європейська неурядова організація Europa Nostra запрошує українських майстрів до участі в інтенсивному 7-денному тренінгу (workshop)  традиційних ремесл і методів будівництва у Норвегії, який відбудеться 7-14 червня 2015 року в Осло (Норвегія) — повідомляє Музейний простір.  Насамперед це стосується фахівців з деревообробки та мулярів. Тобто тих, хто так чи інакше має стосунок до теми народної архітектури. Подія відбувається в рамках щорічного конгресу, за підтримки Товариства охорони норвезьких пам'яток старовини.

Ця програма дозволить молодим європейським ремісникам взяти участь у практичних тренінгах у галузі збереження та відновлення, розвитку міст та охорони навколишнього середовища з особливим акцентом на вивченні традиційної норвезької дерев'яної майстерності і цегляної кладки. Програма тренінгу також включає в себе відвідування музеїв і спеціальних екскурсій.

В рамках програми семінару учасники будуть також запрошені взяти участь у деяких громадських заходах у рамках щорічного конгресу Europa Nostra в Осло, у тому числі церемонії нагородження європейської спадщини, яка відбудеться ввечері 11 червня в Міській раді.

Всі тренінги відбуватимуться англійською мовою.

За умови затвердження кандидатури громадською радою Товариства, організатори беруть на себе всі витрати під час тренінгу, як то сніданки, обіди, розміщення в готелі та проїзд в Осло, а також відшкодовують 200 Євро за дорогу в Осло з України, тобто майстер сплачує лише різницю в ціні на квитки.

Прийом заявок продовжено до 25 березня 2015 року.

Заявки на участь повинні мають бути направлені до Міжнародного секретаріату Europa Nostra в Гаазі, в пізніше 25 березня 2015. Майбутні учасники будуть повідомлені про участь не пізніше 10 квітня 2015.

Для участі слід надіслати на скриню tor.sannerud@getmail.no перераховані нижче документи англійською мовою:

• Докладне резюме з фотографією;
• Лист-мотивацію на 1 сторінку з зазначенням, чому для вас є цікавим цей тренінг, що саме є сферою Ваших наукових інтересів і в яких проектах ви брали участь;
• Лист-рекомендацію від спеціалізованої інституції чи роботодавця.

Для отримання додаткової інформації, будь ласка, звертайтесь:
Tor Sannerud на Fortidsminneforeningen
E: tor.sannerud@getmail.no
T: +47 90747744
Barbara Zander, Membership, Congresses & Tours
__________

«Europa Nostra» — загальноєвропейська федерація асоціацій, створена у 1963 р. з метою популяризації і захисту культурної спадщини та природного середовища Європи. Федерація складається із 250 неприбуткових недержавних організацій, що працюють у 45 європейських державах.

Мілослав Ярош — народний майстер з різьблення та розпису на склі з селища Радола на околиці містечка Жиліна, що на півночі Словаччини. Познайомилися з ним, коли він привіз свої вироби на Ягелонський фестиваль в Любліні (Польща).

Мілослав вирізає коней і птахів. Мотиви бере з народного різьблення і мотивів оформлення традиційних хат. Нижче подаємо світлини його виробів.

Додаткову інформацію про майстра можна отримати зі словацького сайту про народних майстрів ÚĽUV.

Катерина Качур, Богдан Гдаль, «Рукотвори»

Проект «ВИТОКИ» – перший спільний проект українських дизайнерів та Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»

Український національний костюм – це невичерпне джерело натхнення, гордості та практичного втілення у сучасній творчості дизайнерів. Уперше українські дизайнери разом з Національним центром народної культури “Музей Івана Гончара” зробили проект, що показав український народний костюм – українські строї в комплексі, правильно одягнені, – на подіум Українського тижня моди. «Для нас було важливо підтвердити актуальність українського народного костюму й нині. Українські аутентичні техніки як гаптування, плетення, валяння, демонструють, що він живий і дарує нам віру в те, що українці існуватимуть вічно», – зауважила Ірина Данилевська, засновник та голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Ірина Данилевська зазначила, що українські дизайнери готові робити все можливе для емоційної підтримки українців. «Жодного разу вони не спекулювали на стилі «мілітарі». Ми нічого не побачили пов’язаного з війною, попри складну ситуацію, є розуміння та відчуття позитиву, конструктивності та віри у мирне майбутнє», – пояснила пані Ірина, та трохи пожартувала – «прийнято вважати, що дизайнери знають усе наперед, і 36-й тиждень моди, що представляв колекцію осінь – зима 2015/2016, був без песимізму. Наші громадяни мають вірити дизайнерам, що наше майбутнє буде спокійним світлим та оптимістичним».

Марічка Квітка, куратор новоствореного проекту “Витоки” від Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”, розповіла, що до проекту було залучено істориків, етнографів, колекціонерів. Дівчат, непрофесійних моделей, вбрали у строї з різних регіонів, в основному, у біло-червоних тонах, але з різноманітними дорогими аксесуарами, привезеними навіть з Венеції та Австрії. «Тобто це зовсім не те, що ми звикли бачити, коли уявляли дівчину в українському вбранні. Ми хотіли трохи змінити уявлення людей про своє, про українське», – підкреслила Марічка Квітка. Особливу увагу приділили головним уборам. «Це були аутентичні старовинні речі, знайдені у бабусиних скринях, колекційні речі, придбані на антикварних ринках, віднайдені під час експедицій у різні куточки України. А деякі речі – реконструйовані, їх відтворили за фотокартками, оскільки оригінали не збереглися», – поділилась процесом підготовки проекту Марічка Квітка.

Для перспективи розвитку галузі моди в Україні важливо, на думку Ірини Данилевської, щоб українські дизайнери не пропустили жодного сезону показів. Завдяки українській моді можна повернути в Україну тих жінок, які поїхали шукати роботу закордон. Їх можна залучити працювати у вітчизняній легкій промисловості. Крім того, кожен український дизайнер біля свого прізвища чи назви бренду має слово «Україна» та прославляє таким чином свою державу якісним конкурентоспроможним продуктом в інших країнах.

Жіноче святкове серпанкове вбрання. Регіон – Західне Полісся (Рівненська область, Дубровицький район). Початок ХХ століття

Дівоче святкове вбрання. Регіон – Лівобережне Полісся (Чернігівська область, Новгород-Сіверський район). Кінець ХІХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон – Західне Полісся (Рівненська область, Сарнинський район). Початок ХХ століття

Дівоче святкове вбрання. Регіон – Середня Наддніпрянщина (Черкаська область, Черкаський район). Початок ХХ століття

Дівоче святкове вбрання. Регіон – Середня Наддніпрянщина (Черкаська область, Черкаський район). Початок ХХ століття

Дівоче весільне вбрання. Регіон — Середня Наддніпрянщина (Полтавська область, Миргородський район). Початок ХХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон — Середня Наддніпрянщина (Київська область, Києво-Святошинський район). Початок ХХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон — Середня Наддніпрянщина (Чернігівська область). Початок ХХ століття

Дівоче весільне вбрання. Регіон – Середня Наддніпрянщина (Чернігівська область). Початок ХХ століття

Дівоче святкове вбрання. Регіон – Східне Поділля (Вінницька область, Крижопільський район). Початок ХХ століття

Дівоче весільне вбрання. Регіон – Покуття (Івано-Франківська область, Городенківський район). Початок ХХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон – Гуцульщина (Івано-Франківська область, Косівський район, с.Вербовець). Початок ХХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон – Західне Полісся (Рівненська область, Рокитнівський район). Початок ХХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон – Західне Полісся (Рівненська область, Володимирецький район). Кінець ХІХ століття

Жіноче святкове вбрання. Регіон – Західне Полісся (Волинська область, Ратнівський район). Початок ХХ століття

Дівоче весільне вбрання. Регіон – Опілля (Львівська область, Яворівський район). Початок ХХ століття

uacrisis.org (текст), фото: Богдан Пошивайло, Олексій Плиско, Олександр Безобчук

honchar.org.ua

4-5 квітня 2015 року з 11:00 до 18:00 запрошуємо в Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» на Великодній ярмарок.

За тиждень до Великодня є нагода задати собі передсвятковий настрій, як слід підготуватися до Христового Воскресіння й завчасно придбати великодню атрибутику й подарунки рідним.

Спеціально для вас митці з різних куточків України привезуть на ярмарок до Музею Івана Гончара свої найкращі мистецькі декоративно-вжиткові твори. Розписані писанки одна краща іншої; плетені кошики з лози, соломи та кореня сосни; керамічний посуд; жіночі прикраси; вишиваний та тканий одяг, та ще багато чого корисного напередодні Вербної неділі, щоб і писанку написати і паску спекти, і кудись то все на освячення до церкви скласти, і в чомусь смакоту на стіл подавати. А ще ж рідних привітати та щось на згадку подарувати.

А в кого руки не звикли байдикувати, то протягом роботи ярмарку на території музею відбуватимуться заняття з різних видів народної творчості, аби надихнутися й опанувати ще один незвіданий світ мистецтва.

Виставка старовинних замкІв і ключів триває у Києво-Печерській лаврі. 114 ключів і замків різних епох — від 12 до 20 століття можна побачити до кінця квітня в Музеї історії Лаври.

— Перші замки і ключі з'явилися ще на Стародавньому Сході в 2 тисячолітті до нашої ери, вони були переважно дерев'яні, металеві з'явилися пізніше, — розповідає доктор історичних наук Сергій Пивоваров, 54 роки.

На території України найдавніші замки з'явилися в античних містах Північного Причорномор'я — Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Ці замки переважно були дверними, тобто закривали двері, але не були навісними, а вже в римський час з'явилися навісні замки: двері можна було закривати не тільки зсередини, але і з зовнішнього боку. В Україні навісні замки найбільше поширилися в 12-му — першій половині 13 століття.

— Давньоруські замки були досить складним механізмом. Щоб виготовити такий замок, коваль мав зробити 40 деталей, а потім їх всі спаяти, склепати, з'єднати. В замок вставлялася дужка, пружина стискалася, і замок закривався. Ці замки в археології отримали назву «двоциліндрові висячі замки давньоруського часу». Вони були досить популярними. Ними користувалися не тільки древні русичі, але вони широко імпортувалися за межі України. В Європі такого типу замки до 14 століття називалися руськими.

Здавна ключі не тільки виконували матеріальну функцію, а й отримали символічне значення. Людина з ключами завжди уявлялася як багата людина, бо їй є що замикати, або людина, посвячена у таємниці.

Біблійна історія розповідає, що Бог вручив ключ Святому Петру для того, щоб він відкривав ворота в Рай. А ключі від пекла Бог нікому не довірив.

— Ще в давньоруський час з'явилася поcада ключника або ключниці — людини, якій боярин або князь довіряв ключі від свого добра, — розповідає історик. — Ключниця княгині Ольги Малуша стала мамою князя Володимира.

Більшість давніх замків переважно вішали на брами, на ворота, на великі двері складів. З часом вдосконалювалися і врізні замки, які вставлялися в саму стулку дверей.

Ключі стали символами не тільки багатства, а й символами міст. Кожне місто мало свою браму і закривалося на ключ. Коли ворог оточував місто, якщо населення вирішувало здатися, для того, щоб місто не руйнували, ворогу просто здавали ключ від міста.

На виставці можна побачити півметровий ключ, який замикалася одна з веж Печерської фортеці.

— На території Лаври при Петрі І була збудована Печерська фортеця, коли була загроза нападу військ Карла ХІІ на Київ. Ця Печерська фортеця мала декілька башт. Усі ці башти закривалися на ключі. Тут представлені ключі від різних башт Печерської фортеці. Сама фортеця мала символічний ключ, на якому написано «Киевская крепость». Він зберігався в Арсеналі. Пізніше, в радянський час, його передали до фондів Києво-Печерського заповідника. Під час війни німці його викрали і вивезли в Німеччину. Після перемоги цей ключ радянські військові відшукали серед вкрадених речей у Берліні і повернули його в Київ у Лавру.

Усі замки, представлені на виставці, відновили реставратори — спаяли відламані частини, зняли іржу.

gazeta.ua

Напередодні Великодня у Києві у рамках «Всеукраїнського фестивалю писанок 2015» відбудеться конкурс на найкращу паску. Про це повідомляє організатор фесту – мистецький проект Folk Ukraine.

До участі в конкурсі приймаються оригінально оформлені традиційні паски за власними рецептами.

Найсмачніші та найоригінальніші з них будуть представлені 9 квітня в Національному заповіднику «Софія Київська», під час офіційного відкриття «Всеукраїнського фестивалю писанок 2015».

По завершенню конкурсу відбудеться дегустація усіх конкурсних робіт. Оцінювати паски буде журі проекту за двома критеріями: смакові якості та оформленням паски.

Участь у конкурсі є безкоштовною, але потребує реєстрації до 3 квітня.

Переможці конкурсу отримають подарунки.

life.pravda.com.ua, gk.if.ua (фото)

З середини 1960-х років і майже до останнього дня свого життя доктор філософських наук, професор Леонід Сморж (1927–2009) займався збирацькою діяльністю. Його колекція опішненської кераміки вважалася найбільшою й найцікавішою в Україні з-поміж приватних. У травні – червні 2009 року вчений, перед відходом у вічність, передав її Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному. Так у його структурі з’явився ще один підрозділ – Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

Кожен предмет у Музеї-садибі унікальний. Але перлиною колекції, безумовно, є декоративна скульптура (136 одиниць збереження). Особливу увагу привертають антропоморфні фігурки. Здебільшого, це опішненські «барині». Жіночі скульптурки оздоблені проколюванням, ритуванням, пластично-фактурним наліпленням та багатою мальовкою ангобами у вигляді концентричних кіл, кривульок, зірочок та ін. Нижню частину фігурок у формі конуса витягували на гончарному крузі. До неї приєднували голову з рельєфно виділеним носом. Очі та рот найчастіше виконували технікою проколювання. Голову жінки увінчував капелюх або вінок. До тулуба прикріплювали руки у вигляді двох валиків. Нерідко жінка тримає під пахвою півня, качку, гуску чи кошик: роботи Олександри Селюченко «Бариня з чортом» (1970), «Бариня» (1970). «Барині» Гаврила та Явдохи Пошивайлів датовані 1960-ми – 1970-ми роками. «Після смерті Олександри Селюченко Гаврило Пошивайло залишався єдиним майстром, котрий ліпив традиційних баринь. Його барині – «баришні» – великих розмірів, теракотові, декоровані розписом. Композиційно та за манерою ліплення, вони є продовженням давньої антропоморфної скульптури й зберігають надзвичайно архаїчні елементи: фронтальність постави із заокругленими руками, дзвоноподібна спідниця, «величний», ніби застиглий вираз обличчя», – писала доктор мистецтвознавства Олена Клименко [2, с.140]. У колекції Музею-садиби зберігається сім «баринь» творчого дуету Гаврила та Явдохи Пошивайлів. У такій же манері виконана робота Василя Омеляненка «Козак» (1980): фігурка чоловіка в українському національному одязі; скульптура Миколи Пошивайла «Козак на коні» та скульптурні композиції «Ой, чия то молодиця» (1960), «На ярмарок у Сороченці» (1970) та інші.

Пошивайло Гаврило (форма), Пошивайло Явдоха (мальовка). «Бариня». Глина, ангоби, полива, ліплення, мальовка. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Леонід Сморж. «Солоха і Чорт». Глина, ліплення, вдавлювання, ритування. Опішне, Полтавщина. 1975. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Твори самого Леоніда Сморжа досить часто розкривають тему української демонології. Серед них зустрічаємо гоголівських «Вія» (1980), «Хому» (1970), «Пацюка» (1990), «Солоху й Чорта» (1975), а також персонажів, пов’язаних з іншою тематикою: «Гегемон» (1971), «Одарка і Карась» (1980).

У колекції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа широко представлена анімалістична скульптура. Вражає розмаїття кольорів, форм, розмірів, технік декорування.

Широко представлені в колекції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа декоративні зооморфні скульптури відомих опішненських майстрів Івана та В’ячеслава Біликів, датовані 1960-ми – 1970-ми роками, твори Василя та Петра Омеляненків, Миколи Пошивайла, Трохима Демченка 1970-х років, а також Михайла Китриша 1990-х років.

«В Опішні індивідуальні «почерки» майстрів більш яскраво виявились у пластиці», – зазначила кандидат мистецтвознавства Олена Клименко. Вона вважає, що «новатори», які втілюють власні знахідки, закономірні для народного мистецтва, не видозмінювали й не руйнували народну традицію… В опішнянській зооморфній пластиці другої половини ХХ століття були збережені давні образи народної скульптури – баран, бик, лев, цап. На відміну від іграшки, зображення птаха зустрічається дуже рідко. Майже не змінився старий композиційний принцип: тварина стоїть на чотирьох ніжках, голова розташовується прямо, або злегка відведена вбік, паща відкрита. Між рогами (баран, бик, цап) або вухами (лев) розташований отвір з маленькою покришкою. Збереглися і деякі принципи декорування: імітація вовни у вигляді ліплення з пропущеної крізь сито або тканину глини, гравірування, ум’ятини, відтиски штампа» [2, с.156]. Оглядаючи анімалістичні скульптури в експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, за формами й технікою декорування легко визначити, що їхні автори належать до одного гончарного осередку, але кожен майстер, як уже зазначено, має свій власний «почерк». Крім того, аналізуючи опішненську декоративну скульптуру другої половини ХХ століття, яка, власне, і присутня в колекції Леоніда Сморжа, слід пам’ятати, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в Опішному широко побутував посуд у вигляді тварин. Одна з таких посудин – «Баран» (1970-ті) – є і в колекції вченого, але зроблена вже сучасником Леоніда Сморжа – Трохимом Демченком. Його «Баран» стоїть на чотирьох конусоподібних ніжках. Тулуб посудини пустотілий, має кулясту форму, плавно звужуючись доверху, він переходить у вузьку коротку шию, яка завершується ледь розхиленими, потовщеними пружком вінцями. Отвір прикривається круглою покришкою з пипкою по центру. З одного боку до тулуба примазано невелику голову на тонкій шиї. Піднята догори, вона має тонкі спіралеподібно закручені назад роги. З протилежного боку до тулуба примазано хвіст-ручку. Шия, роги та хвіст декоровані смугами з пальцевих вдавлень. На тулубі – ритовані кривульки, наліплені розетки та концентричні кола. Посудина вкрита зеленою поливою. Подібний зооморфний посуд у середині ХХ століття отримав інше призначення – «вироби мають відмінне від старих як функціональне, так і формальне рішення. В них майже відсутній зв’язок із утилітарним призначенням (не посудина для напоїв, а декоративна скульптура), підсилене декоративне начало, яке виявляється у збільшенні пластичних доповнень, що сприяє грі світлотіні, співставленню об’ємів, їхньому збагаченню та ускладненню» [2, с.160].

Василь Омеляненко. «Бик». Глина, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Василь Омеляненко. «Бик». Глина, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Василь Омеляненко. «Козел». Глина, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Трохим Демченко. «Баран». Глина, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. Друга половина 1970-х. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Василь Біляк. «Лев». Глина, полива, гончарний круг, ліплення вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Одним із найцікавіших опішненських майстрів, чиї твори зберігаються в Музеї-садибі, є заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Іван Білик. Роботи Івана Білика зазвичай «виточені на крузі й декоровані наліпками, гравіруванням, відбитками штампа та вкриті зеленою (темного і світлого відтінків) й брунатною поливами, зрідка прикрашені розписом» [2, с.160]. «Кожна гончарна формула Івана Білика є виявом високої гармонії, має свою мелодику, свою пластичну ритміку. Композиції його легкі і жваві. В них поєднані всі елементи художньої виразності… Біликове трактування образу, напевне, залишиться неповторною вершиною в українській гончарній фігуративній пластиці», – писав Петро Ганжа [1, с.2]. У 1960-х – 1970-х роках Іван Білик подарував Леоніду Сморжу 11 зооморфних скульптур. Усі ці твори представлені в експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Серед традиційних образів народної скульптури: баран, бик, лев, кінь, є і дещо незвичайне – декоративна скульптура «Їжак» (1970). Це невелика фігура звіра з видовженим тулубом, що спирається на чотири короткі ніжки. Маленька голова з маленькими округлими наліпленими вушками завершується видовженим маленьким носом, піднятим догори. Очі, ніздрі ледь намічені. Рот відкритий. На голові, між вухами, отвір. Ззаду до тулуба примазано хвіст-ручку. Вся поверхня тулуба декорована наліпленими вузькими смужками з вдавленнями, що імітують голки, вкрита світло-зеленою поливою.

Щодо класичних скульптур Івана Білика мистецтвознавець Олена Клименко зазначала: «Найбільш показовим є зображення лева з м’якими силуетами, заокругленими лініями, плавним переходом від одного об’єму до іншого, основа скульптури – циліндричний широкий тулуб, масивний у передній частині, який спирається на чотири ніжки (нерідко профільовані). Висока шия завершується невеликою заокругленою головою з маленькими вушками, вусами і бородою. Зв’язок з утилітарною першоосновою – посудом – підкреслюється отвором, розташованим між вухами, відкритою пащею-отвором та хвостом-ручкою. Грива намічена невисокими наліпами й рельєфними відбитками штампа. Вираз «облич» біликівських левів в усіх варіантах вирішення образу однаковий – доброзичливо-привітний» [2, с.161].

Барани Івана Білика ніби змагаються між собою в красі – хто ошатніший, хто сильніший… Кожен баран – «індивідуальність». У колекції Музею-садиби їх три, і кожен з них має свій характер.

Білик Іван (форма), Бондаренко Марія (мальовка). «Кінь». Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування, мальовка. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Іван Білик. «Лев». Глина, полива, гончарний круг, ліплення вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1960-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Іван Білик. «Їжак». Глина, полива, гончарний круг, ліплення вдавлювання, ритування. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Іван Білик. «Лев». Глина, полива, гончарний круг, ліплення вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

В експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа є також робота «Кінь» Івана Білика, оздоблена мальовкою Марії Бондаренко. Це єдиний кінь маестро в колекції Леоніда Сморжа. Це той самий рідкісний випадок, коли майстер дозволив нанести на свій виріб мальовку, причому вся увага акцентується саме на ній. Тут немає великої кількості наліпленого декору, форма дуже проста. Виріб середнього розміру. Тулуб видовженої форми, що спирається на чотири ноги, посередині звужений, з трьома пружками, переходить у хвіст-ручку з пальцевими вдавленнями по краях. На високій шиї з фігурною гривою, прикрашеною рядами вдавлень – невелика голова з видовженою мордою, відкритим ротом, наліпленими очима, вухами, бородою. Між вухами – отвір, прикритий круглою покришкою. Робота прикрашена мальовкою у вигляді грона винограду, багатопелюсткових квітів, смужок, кривульок та цяток на бежевому тлі.

Батькову традицію в глиняній декоративній скульптурі продовжив син Івана Білика – В’ячеслав Білик. У колекції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа є три його декоративні скульптури: «Бик» (1967), «Жаба» (1968), «Міфічна істота» (1991). Його «Жаба» одна з найцікавіших скульптур у колекції. Вона невеликого розміру, пустотіла, з видовженим тулубом, масивною головою, на якій великі ритовані очі обведено пружком з пальцевими вдавленнями, широкі ніздрі та відкритий рот. Жаба сидить на загнутих наперед довгих задніх лапах, передні – маленькі, примазані з боків до голови. Тулуб і голова прикрашені ритованими кільцями. Поверхня скульптури вкрита білим ангобом, світло-зеленою, марганцевою і прозорою поливами. Зображення жаби не характерне для Опішного, але в майстра воно виконане в класичній традиції: елементи декорування, поливи. Автор подає своє бачення даного образу.

В’ячеслав Білик. «Жаба». Глина, полива, гончарний круг, ліплення вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1969-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Одним з найталановитіших народних майстрів Опішного, чиї роботи зберігаються в колекції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, є, безсумнівно, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Василь Омеляненко.

«Творчість Василя Омеляненка – визначне явище українського мистецтва. Кожен новий твір – це справжня творча знахідка. Майстер вишукує нові композиційні рішення, найбільш придатні пластично-виражальні засоби для творення народженого оригінальним художнім баченням майстра. Дослідники мистецтва визначають підкреслену бароковість, монументалізм та надзвичайну пластичність творів Василя Омеляненка… Усі його звіроподібні скульптури позначені глибоким психологізмом створених образів тварин. Леви, бики, барани Василя Омеляненка лагідні, добродушні, «людяні», позбавлені звіриної сутності», – вважає доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло [4, с.161].

У колекції Музею-садиби зберігається сім декоративних скульптур майстра, датованих 1960-ми – 1980-ми роками. Серед них – «Бик», «Лев», «Козел». «Леви, бики, барани Василя Омеляненка відрізняються контрастом об’ємів (витончений тулуб і масивна передня частина з широкою шиєю та великою головою, посиленням гри світлотіні за рахунок високих доповнень (вуса, борода, грива). Головне у його творчості – рухливість лінійного ритму, динамічність силуету, підкреслена декоративність у трактуванні образу» [2, с.161]. Візитною карткою Василя Омеляненка в колекції Леоніда Сморжа можна назвати його твір «Бик». Це скульптура тварини на чотирьох фігурних ногах, середнього розміру, пустотіла, з видовженим тулубом, значно розширеним у передній частині. На масивній шиї бика голова з закрученими наперед рогами. Між ними отвір, прикритий покришкою з високою пипкою. Морда тварини з наліпленими очима, бровами, ніздрями, бородою та відкритим ротом. Від бороди вниз вздовж тулуба тягнеться наліплена хвиляста смуга. Ззаду до тулуба примазано ручку-хвіст, декоровану наліпленими смугами з пальцевими вдавленнями. Вся поверхня тулуба прикрашена ліпниною, що імітує шерсть. Поверхня скульптури вкрита коричневою поливою.

Михайло Китриш. «Кінь». Глина, полива, гончарний круг, ліплення, вдавлювання, ритування.
Опішне, Полтавщина. 1990-ті. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Китриш лишив після себе досить багату творчу спадщину. Його творчість – «визначне явище українського мистецтва. Його роботи є класичними зразками сучасної народної кераміки. Майстер у творчій роботі віддає перевагу декоративній скульптурі; виготовляє традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів; побутовий і ритуальний посуд… Він єдиний з опішнянських гончарів, хто дуже багато експериментує з кольоровими глинами, поливами та формами керамічних виробів» [6, с.85]. Як вважає Володимир Прядка, «Василеві Омеляненкові властива бурхлива барокальність форм, а в творах Михайла Китриша відчувається перегук з високим стилем античності» [5, с.5].

На жаль, у колекції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа в декоративній скульптурі він представлений не так широко, як хотілось би. Всього тут двадцять п’ять робіт, і лише п’ять з них (1970-ті – 1990-ті) – декоративна скульптура. Про своє знайомство й дружбу з ученим Михайло Китриш розповідав: «Наше знайомство з Леонідом Опанасовичем розпочалося в далекому дитинстві. Я відпочивав у піонерському таборі в Міських Млинах і познайомився з його молодшим братом Віталієм. Пам’ятаю, з якою заздрістю ми спостерігали за тим, як Леонід тренується – підіймає величезні гирі (він тоді захоплювався важкою атлетикою). Пізніше ми зустрічалися в заводі, потім на виставках у Києві, а з відкриттям музею-заповідника в Опішному вже тут, у музеї гончарства. Бував колекціонер і в нас удома. Всі вироби, що зберігаються в Меморіальному музеї-садибі Леоніда Сморжа, я йому в свій час подарував. Хороший був чоловік: щирий, привітний, порядний; розум мав великий, простих людей не цурався» [3, с.1].
Серед його творів у Музеї-садибі: «Лев», «Козел», «Кінь». Скульптури різного розміру (від 18,6 до 60 см).

Твір «Кінь» виготовлений автором і подарований збирачеві в 1990-х роках. Це скульптура невеликого розміру, що стоїть на чотирьох конусоподібних ніжках, декорованих у верхній частині наліпленими смугами. Має видовжений, звужений посередині тулуб з пружком. Передня частина тулуба значно розширена. На довгій шиї – невелика, повернута вбік голова з наліпленими очима та видовженою мордою. Рот відкритий, ніздрі позначені пальцевими вдавленнями. З двох боків до голови примазано вуха. Між ними та вздовж шиї ліпнина, що імітує гриву. Ззаду до тулуба примазано хвіст-ручку з вдавленими смужками по краях. Тулуб декоровано відтисками штампа у вигляді кілець. Декоративна скульптура вкрита світло-коричневою поливою із вкрапленнями темно-зеленого кольору.

У короткій статті, на жаль, дуже важко дати повний опис всіх декоративних скульптур, що знаходяться в експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, розповісти докладно про творчий почерк авторів цих неперевершених шедеврів. Але навіть таке знайомство з колекцією може дати уявлення про її різноплановий характер.

Декоративна скульптура, що зберігається в Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа, має велике значення для вивчення народної декоративної скульптури взагалі й опішненської зокрема. В колекції представлено різні її види – як антропоморфну, так і зооморфну. Важливо, що вироби, які становлять основу експозиції Музею-садиби, атрибутовані зі слів самого колекціонера. Всі скульптури – це авторські роботи, виготовлені й придбані збирачем у 1960-х – 2000-х роках. Колекція тривалий час була закрита для широкого загалу й наукового вивчення, нині ж може стати основою для великого ілюстрованого альбому й безцінним матеріалом для досліджень.

Вікторія Зубань, завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа

Список використаної літератури:

1. Ганжа Петро. Класик опішнянської кераміки // «Голос Зіньківщини». – 1999. – №13. – 17 лютого. – С.2
2. Клименко Олена. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені максима Рильського НАН України, 1995 // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – 340 арк.
3. Польові матеріали автора.
4. Пошивайло Олесь. Василь Омеляненко. Творчий портрет // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – С.2.
5. Прядка Володимир. Велети опішнянської кераміки // «Вечірній Київ». – 1999. – 6 лютого. – С.5.
6. Щербак Василь. Сучасна українська майоліка. – К.: Наукова думка, 1974. – С.192.